Мій особистий біль від розлуки з домом тепер став колективним

Мій особистий біль від розлуки з домом тепер став колективним

29 квітня на сцені столичного Театру української традиції “Дзеркало” зіграли дитячий мюзикл “Сорочинська сорока” за п’єсою Анни Багряної. Постановка була не прем’єрною, та, попри все, особливою, адже за дійством із глядацького залу спостерігала сама авторка. П?єсу Багряна написала кілька років тому в Болгарії – задовго до початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Попри це, деякі мотиви твору разюче перегукуються із сучасними подіями. Передусім, це розлука з рідним домом, – мотив, який став частиною життя мільйонів українців.

Головна героїня дитячої казки – співачка-сорока із Великих Сорочинців, яка вирішила полетіти у вирій зі своїм другом, аби втілити мрію в життя. Однак не все те золото, що блищить. Мрії мають властивість здійснюватися, але не завжди так, як би ми того хотіли.

– У п’єсу я вкладала особисті переживання, – розповідає Анна Багряна. – Бо коли ти довго перебуваєш за кордоном, то так чи інакше тягне в Україну. Буває помічаєш якісь дрібнички, які нагадують про Батьківщину. Буває, спогади зворушують до сліз, і ти починаєш ностальгувати і писати. Знаєте, завжди хочеться повернутися додому, тому що рідна земля дає сили і надихає нас. Бо рідне є рідне.

Сцена з п’єси “Сорочинська сорока”

Письменниця бачила виставу наживо вперше. Прем’єра мала відбутися ще на початку 2022 року, але постановці завадила російська агресія. Про те, чи буде вистава, тоді боялася навіть запитувати.

– Ми думали зовсім про інше, і коли мені зателефонував Володимир Петранюк (директор театру “Дзеркало”) і сказав, що актори сидять в бомбосховищах та онлайн проводять репетиції, я була шокована. Мене це надзвичайно зворушило і змотивувало. Я з нетерпінням чекала, коли буде прем’єра, – розповідає авторка.

Прем’єра вистави “Сорочинська сорока” відбулася на день святого Миколая – 19 грудня. Анна не змогла приїхати тоді в Україну, оскільки працювала в центрі допомоги українським біженцям в Болгарії.

– У передноворічний час було надзвичайно багато роботи. Ми брали участь у ярмарках, збирали кошти для ЗСУ, тому я не змогла приїхати, – каже Анна.

Згодом, дізнавшись, що авторка збирається в Україну, театр навіть переніс дату вистави в репертуарі, щоб Баграня змогла її побачити.

Своїх емоцій після мюзиклу письменниця не приховувала:

– Я дуже щаслива, що мені вдалося побачити це наживо, тому що жодне відео не може замінити енергетику живу від актора, яку ти відчуваєш. Коли ти дивишся в очі акторами, бачиш їхні сльози і емоції глядачів в залі, – це того варте. Я сама, чесно кажучи, просльозилася, хоча це мій текст, але я вже зараз побачила зовсім інші сенси, яких не було під час написання.

Актори вистави, директор театру Володимир Петранюк, авторка – Анна Багряна та режисерка – Маріамна Капітула

Авторка каже, що п’єса нині актуальніша, ніж тоді, коли вона її починала писати. Хоча, оскільки значну частину життя Анна провела за кордоном, тема розлуки з домівкою їй боліла довгі роки.

– Коли я тільки починала писати, це було про дуже особистий біль. А зараз цей особистий біль став, на жаль, колективним. Дуже багато українців роз’їхалися по всьому світу, і, звичайно, вони мріють повернутися додому. Хто б там що не казав, що там кращі умови життя чи більше перспектив, – але ні, це неправда. Я щодня бачу таких людей в Болгарії і з упевненістю можу сказати, що вони хочуть повернутися. Та не всім є куди – у декого зруйновані будинки, дехто з окупованих територій, і всі чекають звільнення цих земель. Але те, що українці хочуть повернутися – це цілковита правда, – стверджує літераторка.