Театр традиції. Та експерименту

В образі коханої жінки герой раптом бачить Смерть, а вбивця, коли вже нічого не можна виправити, пропонує своїй жертві засіб проти отруєної кулі і в останні хвилини приреченого вони разом співають: «А нікому задзвонити, гей! Гей! А нікому задзвонити, ще й свічечку запалити...» Знавці українського фольклору впізнають слова зі старовинної козацької пісні «Чорна рілля ізорана». Прем'єру вистави «Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери» (п'єса Володимира Петранюка) запропонував глядачам театр української традиції «Дзеркало».

Цей спектакль митці грали на особливому піднесенні ще й тому, що він збігся за часом із святкуванням 20-річчя театру «Дзеркало». Тож нагадаємо деякі факти з його історії.

Мистецький колектив, котрий хоч і декларує в назві вірність традиції, проте за сутністю є експериментальним, розпочав свій творчий шлях на початку 80-х як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва подолати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні. 1988 року театр «Дзеркало» отримав статус професійного. Це був період, коли в столиці поряд із великими академічними колективами, що мали давню історію, відкрилися нові, зокрема театри «Колесо», на Подолі, «Актор». «От і ми з тієї ж когорти»,— усміхається директор та художній керівник театру «Дзеркало» Володимир Петранюк.

Скрута змусила колектив виїхати до Польщі, де протягом 13 років він працював, незмінно залишаючись українським театром. А п'ять років тому розпочалася, як каже художній керівник «Дзеркала», нова хвиля діяльності театру. Послухаймо Володимира Петранюка — людину емоційну, запальну, котра переймається ідеями, в які щиро вірить, і енергійно втілює їх у життя.

— Наша трупа розділилася. Частина її повернулася в Україну й започаткувала нову хвилю існування театру «Дзеркало», а старше покоління залишилося на польських теренах, у відносній стабільності та приємності спокійної фольклорної реалізації.

— Ваш колектив називається театром української традиції. Яким чином це впливає на репертуар?

— Духовна традиція українців — це воля та її прагнення. І тому, коли мені цинічно кажуть, що зазвичай на двох українців припадає три гетьмани, я пояснюю: це тому, що волі нема, а її хочуть. Політики обіцяють її людям, але приходять до влади і миттєво забувають про обіцянки. Власне, коли чують про українські традиції, в уяві постають гопак, купальські обряди, інша подібна атрибутика. Але чомусь забувають про глибші, духовні традиції, а якраз вони є для нас першорядними. Маю на увазі ті, які сформульовані у гаслах «Бог і Україна понад усе», «Воля або смерть». Віра і прагнення волі — цим ми споконвіку багаті.

— А що Ви вкладаєте у поняття «свобода»? Адже, як бачимо нині, воля при певному передозуванні може перетворитися на анархію.

— Вінстон Черчілль казав, що демократія — це гидкий спосіб існування суспільства, але кращого людство поки що не винайшло. У демократії справді є негативні сторони: часто слово дають людям радикально налаштованим, які говорять казна-що. Проте з усіма треба вміти домовлятися — радикалами, націоналістами... Воля у моєму розумінні — то насамперед реалізація людини. Бог нас створив за власним образом і подобою, тобто творцями. І якщо ми заважаємо ближньому бути творцем, отже, ми обмежуємо його волю. Але тут натикаємося на вади демократії, бо оце «бути творцем» кожен розуміє по-своєму. Для одного це означає тримати певне коло людей у постійній напрузі, для іншого — відпустити їх, щоб робили що завгодно. І тут виникає протилежний бік демократії — анархія. В такій ситуації потрібні мудрі люди, генії. А я їх щось не бачу або вони просто десь заховалися.

— Що можете сказати про репертуар «нової хвилі» театру?

— Звичайно, про всі вистави говорити не буду. Скажу про деякі, важливі для нас із ідейного погляду. «Нова хвиля» в нас відкрилася спектаклем «Вій». Він є віддзеркаленням української недолі. Вій — це потвора, яка сидить десь глибоко в людині й активізує найгірші тенденції її вдачі, якісь звірині начала. Але ми як цивілізовані люди їх стримуємо і частенько, нібито з метою досягнення благородної ідеї, беремо собі в супутники нечисть, ту невидиму чорну силу. От, мовляв, досягнемо світлого майбутнього — і тоді відмовимося від неї. Але Вій деформує людину, суспільство, робить людей маленькими, злими гномами... Виставою «Лохотрон по-українськи» за комедією І. Карпенка-Карого «Сто тисяч» хочемо сказати молодій генерації про те, що не треба сподіватися, що фальш, фікція, яка оточує і пресує нас на кожному кроці, може принести щастя та процвітання.

— А чому вирішили втілити сценічну історію про таку контраверсійну особистість, як Степан Бандера?

— Знаєте, я вважаю: якщо на тілі моєї Батьківщини є рана, її треба лікувати, а не ховати під одягом або маскою. Власне, приходьте, дивіться виставу й вирішуйте самі — герой Бандера чи ні, хороший він чи поганий. Останній портрет персонажа нашої вистави — це дзеркало, в якому кожен мусить побачити майбутнього героя, який врешті прийде на нашу землю.