Культура і мистецтво: ТЕАТР «ДЗЕРКАЛО» – МАСОВИЙ ПОРТРЕТ УКРАЇНЦІВ!

Київ – благодатне поле для творчої самореалізації багатьох самобутніх і експериментальних театрів, особливо для молоді, яка потребує передусім практичних навиків у набутій професії. Але дуже часто буває так, що молода людина, маючи неабиякі амбіції й талант, потрапивши в іменитий театр на довгі роки поринає у вторинні, а то й епізодичні ролі, позаяк усе там заточено під метрів. Тому такі театри, наприклад київський театр української традиції «Дзеркало», – просто знахідка як для творчої молоді, так і для людей, що цінують український дух у театральному мистецтві та прагнуть експериментувати.
Напередодні початку нового театрального сезону головний редактор журналу «Гетьман» зустрівся з керівником театру української традиції «Дзеркало», актором із великим стажем Володимиром ПЕТРАНЮКОМ.
– Вересень – традиційний початок не лише шкільного навчального року, а й нових планів, звершень і театральних сезонів. З яким настроєм, почуттями ви, як актор з великим стажем, керівник театру зі своїми традиціями, розпочинаєте новий сезон?
– З почуттям радості й хвилювання. Радості – від улюбленої справи, якій присвятив життя, адже це моя, ще не до кінця зорана рілля, в яку я кидаю зерно і в радості, і в журбі. А хвилювання від того, що жоден сезон не буває однаковим. Наш театр – це передусім дзеркало сучасного суспільства, його обличчя, масовий портрет українців, як на фотографіях відомого фотографа Ігоря Гайдая. Репертуар наш складається як із класики – це «Вій» Гоголя, «Заморочене весілля» за Зощенком, «У Києві на Подолі» (моя п’єса за мотивами Ярчука), «Лохотрон по-українськи» і наша культова вистава «Чорна рілля. Любов і смерть Степана Бандери», так і з дитячих казок, наприклад «Принцеса Орися або казка про королівський годинник». Я написав її, перебуваючи на гастролях у Західній Україні. У найближчій перспективі є задумка поставити «Гамлета» Шекспіра, але у сучасному прочитанні, в дусі ідеології нашого театру, а ми називаємося театром української традиції. Здавалося б, який стосунок має Шекспір до української традиції? Однак весь той клубок трагічних подій притаманний і нашому суспільству. Є чудові традиції українського перекладу, завдяки якому книжки набувають українського змісту, не втрачаючи духу оригіналу. Згадаймо Миколу Лукаша, який переклав «Фауста», можливо краще, ніж написав Гете.
– Або Рильський, що переклав «Євгенія Онєгіна» Пушкіна.
– Саме так, але якщо Євген Гребінка чудово переклав «Гамлета» у класичному стилі, то у сучасного письменника Юрія Андруховича це вийшло модерново. Я перечитував його кілька разів. Багатьох сучасних діячів можна порівняти з Гамлетом, у якого кипить сумління і образа за знищені національні клейноди і національну ідею, за біль народу. Але дуже часто цей гнів не призводить до конструктивних змін у суспільстві. З діячів минулого можна назвати Юрка Хмельницького, який страждав від отруєння свого батька Богдана, – він був таким же хворобливим і неадекватним, як і Гамлет. У нас ще зі шкільної освіти залишилися стереотипи, що Гамлет – герой, але я в цьому завжди сумнівався. Якщо його і вважати героєм, то героєм-руйнівником, а не будівничим. Його мстивість, зрештою, призводить до захоплення Норвегією датського королівства. Аналогії з нашими діячами минулого й сучасності, на жаль, проводяться прямі – з Мазепою, Винниченком, Ющенком.
– Ну, Мазепа принаймні для себе відповів на питання: «Бути чи не бути», але і його доля склалася трагічно.
– Навіть померти він не зміг на рідній землі – сусідня Молдова стала його останнім прихистком. Така наша сумна круговерть: Мазепа похований у Бендерах, Бандера вбитий у Мюнхені, Петлюра – у Парижі, а Коновалець – у Роттердамі. Список цей можна продовжувати… Щось не так у нашому українському королівстві, й вже не одне покоління задає собі це одвічне запитання: «Бути чи не бути», але я хочу зробити таку виставу, щоб глядач встав і сказав: «Бути!».
– Тобто ви за своєю суттю не Гамлет, для вас цієї дилеми не виникало?
– Ні, адже я повернувся на рідну Україну після тривалої еміграції. Приїхав якраз на «помаранчеву революцію». Хоча й розумію, як багато ми втрачаємо на цьому шляху, але для мене рішення завжди було одним – будувати й покращувати Україну. Як казала Слава Стецько – «Слід будувати Україну в собі!». Але є й ризик, розбудовуючи Україну в собі, можна відірватися від навколишнього життя з його щоденними турботами й негараздами і залишитися українцем із вусами і вишиванкою кінця ХІХ сторіччя. Тобто процес цей має бути паралельним. Тому завжди болісно для українського патріота відстоювати своє й не розчинитися в оточуючому світі, бо, як писала Оксана Забужко, «виходиш з дому на сходову клітку і тут уже не Україна». Але вважати російськомовних сусідів окупантами – також глухий кут. Хіба він винен, що замордовано його батьків-дідів, винищено пам’ять і мову, а кістки багатьох загиблих ще й досі лишаються непохованими.
Але треба жити позитивом! Я дослухався до цього заклику і цього року з двома прапорами – національним і червоно-чорним – піднявся на Говерлу, де їх закріпив. Це був мій чин і обов’язок перед 20-річною українською державою, адже назустріч мені йшло багато молоді і я зрозумів, що в нашої держави є майбутнє. У мене також забриніли сльози на очах, коли нас зупинив один чоловік і попросив дозволу поцілувати прапор. Тобто із таких миттєвостей складається історія.
– Це живильна енергія вашої творчості й життя, яка дає наснаги вашому самобутньому театру у цьому вирі нового нелегкого часу. Яким може і повинен бути театр ХХІ сторіччя на авансцені сучасного українського буття?
– Кожен театр, як природній організм, має свою нішу, і я, жартуючи, кажу, що в мене театр для людей. Вони, звісно, всі такі, але є театри академічні, потужні зі своєю сторічною історією. Їх практично завжди фінансує держава і «вітри історії» на них впливають менше, аніж на такі театри, як наш. Зате ми маємо ширше поле для творчості й змішування жанрів. Звичайно, телебачення і різні перорменси забирають частину глядачів, але ті, що йдуть до театру, практично завжди залишаються нашими прихильниками і справедливими критиками. Ми «проживаємо» у Дніпровському районі Києва, мікрорайоні ДВРЗ, звідки, я переконаний, пересічний мешканець до жодного театру не доїде. До нас приходить багато молоді, і я прагну, аби вони крім нашого відвідували ще й інших столичних колег. Наш театр дуже легкий на підйом – кілька валіз, одне авто – і ми їдемо до шкіл, ліцеїв. Завдяки нашим колегам із «Сузір’я», «Колеса», що люб’язно надають свої сценічні площадки, ми доступні всім і завжди. Одне з найважливіших наших гасел: «Ми їдемо до глядача!». Таким же зрозумілим, але не примітивним є й наш репертуар. У академічних театрах є певна дистанція між актором і глядачем – грим, костюми, висока сцена, оркестр у ямі. Ми ж говоримо зрозумілою сучасному глядачеві мовою і несемо йому духовні цінності на найкращих зразках української драматургії.
Доводиться інколи чути, що професія актора – це несерйозно, це гра, але гра Мефістофеля, так би мовити. Адже ми живі люди й бачимо навколо реальний світ із його проблемами і є його частиною, але принаймні намагаємося піднятися над буденністю і повести у своїх виставах за собою людей у кращий світ.
– Чи збільшується ваша аудиторія і які застосовуєте методи для її залучення? Сам був свідком, що ваші вистави відвідує багато молоді й для них також потрібно осучаснювати театр, не знищуючи при цьому традицій.
– Зараз такий нелегкий економічний час, що їздити на гастролі можуть дозволити собі одиниці, наприклад театр Франка і Національна опера. Нам просто поталанило, що минулого року нас запросили на гастролі з виставою про Степана Бандеру, і досі до мене телефонують люди й запитують, чи приїдемо ми до них знову. Тобто духовна потреба в спілкуванні у людей, безперечно, є, фінансів часто-густо немає, щоб її задовольнити. У кінці минулого сезону їздили на Чернігівщину в місто Козелець.
Я вважаю, що будь-яка людина – російськомовна чи україномовна – це передусім наш глядач, і якщо вже він прийшов, то ми не повинні робити ніякого поділу, його вже давно зробили за нас. Особливо гостро на це реагує молодь: якщо відчує суцільну фальш – більше не повернеться. Тому у класичні вистави ми додаємо елементи сучасного гумору, сленгу, але не відходячи від канви оригіналу. Молодь зараз легко комунікує одне з одним, але й у них є труднощі у спілкуванні з навколишнім світом, самореалізації, пошуку свого місця у житті. І ми їм по-своєму допомагаємо. У нас є достойні попередники, згадаймо феєричного Леся Курбаса і його «Березіль»!
Невідомо скільки років-віків повинно минути, аби затяглася та глибока рана репресій, голодоморів, коли була винищена найкраща частина суспільства, його еліта. Я усвідомив це до глибини своєї душі, перебуваючи на еміграції і повернувшись на Батьківщину, і розділяю тепер з усім народом його нелегке буття. Але скажу з досвіду, що в діаспорі любити Україну набагато легше, ніж у самій країні. Там є однодумці, українська церква, національна ідея, але немає особливих перешкод, які треба долати, утверджуючи все це. І щоб глядач з’явився, потрібно піднятися над усім, що нас роз’єднує.
– Однак на відтік глядачів з українських театрів впливає і так звана експансія російських антреприз. Ви погоджуєтесь, що український театральний ринок треба відвойовувати?
– Передовсім мусить змінитися психологія глядача, який живе минулим і сприймає заїжджих гостей, як героїв улюблених серіалів, що сотнями йдуть на російських каналах. Це мусить вирішуватися на державному рівні: аби український духовний простір не захоплювали заїжджі гастролери, потрібно розвивати власне театральне мистецтво. Ми, безперечно, раді гостям з-за кордону, але має бути пропорційність. До того ж гастролей дійсно достойних театрів з Франції, Австрії, Німеччини в нас практично немає, натомість привозять задуху совка. Я у такі театри не ходжу, відвідую лише академічну сцену.
Коли я піднімався на Говерлу, то придумав гасло: коли я казав «Добре», другий мій супутник відповідав: «А буде ще краще», а третій казав: «Не спочинемо». Ось із цим гаслом і розпочинаємо новий сезон.
А про наш театр краще розкажуть самі актори.  
,Юлія ШАНДРО,
акторка театру:
– Я приїхала з Харкова, закінчила Харківський театральний університет. Кілька років працювала у Театрі юного глядача (ТЮГ) і, зрештою, вирішила поїхати підкоряти Київ, адже у Харкові значно менше театрів. «Дзеркало» – це вже мій третій театр, у якому я працюю шостий рік, після «Золотих воріт» і ТЮГу. Мріяла я, звичайно, про велику сцену, як нас класично вчили в інституті, але життя завжди вносить свої корективи і, думаю, це невипадково. У «Дзеркалі» мене привабив передусім невеликий колектив, який давав можливість для самореалізації, адже дуже часто у столичних театрах молоді актори виконують невибагливі ролі, що триває роками.
– Які ролі ви зіграли в «Дзеркалі»?
– Найулюбленіша моя роль у «Чорній ріллі», позаяк я їх граю одразу три, вони драматичні й можна по-справжньому розкрити всі Богом дані грані таланту. Хоча сама тема Бандери мені ніколи не була близькою, щось, десь я про нього чула у дитинстві. Я родом не з України, а з Киргизії, тому лише тут «увійшла в тему».
– Попри молодий вік, у вас дійсно досить високий професійний рівень. Але чи не виникає дисонансу між талантом і тим, що реалізується він не на великій сцені?
– Це передусім робота, її потрібно робити, вдосконалюватися і йти далі. Для мене грати у таких драматичних спектаклях головні ролі – річ досить цінна, позаяк в інших я б, скоріше за все, такого досвіду не мала. Хоча, звичайно, я, як і всі актриси, мріяла і мрію про велику сцену.
– А які ролі хотіли б на ній зіграти?
– Дуже подобається «Одержима» Лесі Українки. Мені завжди подобалися сильні жіночі ролі, адже для чоловіків характерних ролей набагато більше, тому жінці складніше розкритися. Мені поталанило грати три ролі в одній виставі, у кожній я розкриваюся по-іншому, передусім для самої себе. Мене запрошують грати і в інші театри. Там дуже часто йдуть спектаклі з малою кількістю акторів, а все крутиться навколо головного героя, який перебирає на себе і гру, й увагу глядачів. У цьому, мабуть, і плюс таких невеликих театрів, як «Дзеркало».
– Чи є у вас порозуміння з режисером, право дискутувати з ним і доводити своє розуміння ролі та концепції вистави?
– Поки що із усіх серйозних робіт у мене лише одна – у спектаклі «Чорна рілля. Любов і смерть Степана Бандери». Всі інші – це лише пошук самої себе.
– А вас не ваблять лаври драматурга, не хочеться самій творити і втілювати у життя?
– У мене є знайомі, які пишуть, творять, але, здебільшого, лише для самих себе. У мене ж для подібного графоманства просто бракує часу. Адже окрім «Дзеркала» я працюю ще в багатьох місцях і поки що думка про серйозність драматургії і мого місця у ній мене не відвідувала.
Міла ЗІНЧЕНКО,
акторка театру:
– Я в театрі від самого початку його заснування і розпочала тут свою акторську кар’єру. Раніше закінчила музичне училище ім. Глієра і театральний інститут ім. Карпенка-Карого, факультет кіно і телебачення. Окрім безпосередньо акторської роботи ще займаюся вокалом, сподіваюся, що у майбутньому це мені ще знадобиться.
– Ви хочете спробувати себе в іншому амплуа, можливо, українського романсу?
– Я поки що остаточно не вирішила, на чому зупинитися, але це однозначно буде не естрада. Про театр я мріяла з раннього дитинства. Хоча мої батьки далекі від творчості, однак віддали мене до музичної школи. Я абсолютно не шкодую, що після закінчення інституту прийшла саме в цей театр, позаяк можу реалізуватися і як актриса, і як музикант. В театрі я одразу опинилася у вирі подій і ролей, тож намагаюся повністю реалізуватися, адже граю і в інших театрах.
– Справжній талант актора проявляється у вмінні перевтілюватися, що, звичайно, притаманно і вам. Які ролі у найближчих планах?
– Я у творчому пошуку, але хотілося б зіграти такі ролі, які були б співзвучні з моєю особистістю, тобто більш психологічні, аніж колоритні українські жінки в класичних виставах. У цьому напрямі й працюватиму.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК