Управління культури, туризму та охорони культурної спадщини Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації
Театр української традиції

Про театр української традиції Дзеркало

Театр української традиції „Дзеркало” розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні.

 

 

У приміщенні Культурно-мистецького центру Дніпровського району міста Києва, що на вулиці Алма-Атинській, Театр української традиції «Дзеркало» відзначив недавно відразу кілька ювілеїв.

Років із 30 тому (може, й більше!) цей мистецький заклад з’явився на світ Божий.
Десять років тому, помандрувавши світами, попрацювавши у Кракові, «Дзеркало» кинуло якір на дарницькій околиці. Тут, у місцині, яку кияни йменують «селищем ДВРЗ», театр і вкоренився.
І нарешті, так само 10 років минуло відтоді, коли веселий водевіль «У Києві на Подолі, або Ґдє ві сохнітє бєльйо?» вперше був представлений вимогливій столичній публіці.
Спочатку на сцені театру «Колесо». Потім твір, авторство якого частково приписують М. Янчукові (водевіль «По ярмарку»), перебрався й на лівий берег.
Нині спектакль ставлять і там, і там. Причому художній керівник «Дзеркала», заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк, який по суті й написав п’єсу «за мотивом»,
вважає, що таке роздільне її виконання у двох театрах пішло його дітищу лише на користь.
Так сталося, що автор цих рядків подивився цей справді життєрадісний і надзвичайно важливий з ідеологічних міркувань спектакль, так би мовити, у два раунди.
Спочатку разом з учнями однієї зі шкіл Дніпровського району (Коли, злякавшись далеких відстаней, я явився до театру дещо зарання, актори ще завершували «адаптацію» деяких сцен п’єси для підлітків).
Удруге – власне на відзначенні вказаних вище ювілеїв. Тут пересипані соковитими подільськими жартами перипетії вистави раз у раз переривалися показом відеофрагментів з історії театру.
Це майже не заважало сприймати сюжет – гранично простий, але, повторюю, ідеологічно виважений.
Ось такий водевіль. Ризикну назвати його візитною карткою «Дзеркала».
І чому б його не повезти містами та містечками «єдиної країни», демонструючи людяність, доброзичливість і взаємну приязнь людей, в Україні сущих. Незалежно від їхньої національної та етнічної належності.
Гадаю, що не тільки в Ізраїлі, а й у Європі, куди ми прагнемо, зокрема й у культурно-мистецькому сенсі, цю річ зрозуміють.
Тож нехай на запитання «Ґдє ві сохнітє бєльйо?» лунають назви багатьох-багатьох населених пунктів України і Європи, а от весла кораблеві на ім’я «Дзеркало» сушити, мабуть, не доведеться.

культура і життя

 


 

Театр української традиції „Дзеркало” розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де брати Володимир і Віталій Петранюки згуртували навколо себе робітничу молодь, яка прагнула мовою театрального мистецтва долати атмосферу задухи, що панувала в тоталітарній країні.

     За чверть століття театр на чолі з режисером Володимиром Петранюком, здобувши широке визнання та  переживши нелегкий період перебудови,  помандрував світом: виступав у Лондоні та Новосибірську, Парижі й Варшаві.

       2004 року повернувся до Києва, де сконцентрував сили на новому напрямі – відродженні духовного спадку рідного народу, втіленні етнічних та фольклорних образів у музично-драматичних виставах і з першого січня 2006 року розпочав здобувати розголос як театр української традиції „Дзеркало”.

        Двадцять п’ятий рік від заснування і восьмий рік у Дніпровському районі столиці існує цей унікальний колектив однодумців. Незмінний керівник театру – Володимир Петранюк сформував яскравий репертуар своїх постановок. Містерія „Вій” ставить глядачеві вічні шекспірівські питання. Бути чи не бути у вічній боротьбі добра і зла. Містичний сюжет, в якому відтворена історія любові бурсака Хоми (актор – Дмитро Сторчоус) і відьми-панночки (актриса Альона Мазуренко-Сторчоус) впроваджує глядача у світ української демонології, де вони зустрічають русалок і відьом в яскравих картинах козацького побуту. А в подоріж старим київським Подолом відправляє глядача комедія „У Києві на Подолі”, або „Гдє ві сохнітє бєльйо?” авторства Володимира Петранюка. Сюжети київських вулиць середини минулого сторіччя оздоблені давніми київськими піснями з вічною історією любові єврейської дівчини і українського хлопця створюють ностальгічний світ подільського подвір’я з піснями, танцями, чаркою і гумором. Велику увагу приділяє Володимир Петранюк українській класиці. Прикладом є вистава  „Лохотрон по-українськи або 100 000 $” за п’єсою І.К.Карпенка-Карого „Сто тисяч”. Безкоштовний сир є тільки у мишоловці. Про це оповідає неймовірно правдива історія, написана корифеєм українського театру Іваном Карпенком-Карим 100 років тому. Весело і сумно, що подібні ситуації повторюються і зараз. І український народ продовжує танцювати гопака на граблях.

    Давня історія, описана І. Карпенком – Карим в п’єсі «Сто тисяч», дивно повторюється і в новітній історії України. Моральні і політичні маніпуляції, які відбуваються у нас перед президентськими виборами, живо нагадують гру в наперстки вокзальних шахраїв, які розводять наївних пасажирів. Українець не хоче і не мусить бути ошуканим перехожим у своїй Вітчизні. Це і є головним посланням від Театру глядацькій аудиторії, якою і є 48 мільйонів українців.

             Нещодавно театр української „Дзеркало” відзначився двома потужними премєрами. Ними стали патріотична модернова вистава „Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери” та барокова дитяча вистава „Принцеса Рися, або казка про королівський годинник”. Кожна вистава має своїх прихильників.

 „Чорна рілля” – це неймовірна історія, в якій перетинаються страх і сміливість, любов та ненависть, вірність і зрада. Автор пєси та режисер театру „Дзеркало” Володимир Петранюк, артисти театру намагаються показати живого Бандеру, а не бронзовий памятник. За час вистави Степан Бандера виростає з простої людини до легендарного Провідника ОУН, переможця-героя.

      Театр „Дзеркало” з виставою „Чорна рілля” з успіхом гастролював по Західній Україні, а саме по Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях.

           Для маленьких глядачів театр української традиції „Дзеркало” пропонує дитячу виставу „Принцеса Рися, або казка про королівський годинник”. Це музична казка з іграми, піснями і танцями. Яскраві костюми, запальна музика, щирість гри акторів створюють святковий настрій і захоплення у дітей.

   За роки діяльності під орудою режисера, актора і драматурга Володимира Петранюка в театрі сформувався акторський цех, в якому вже вирізняються свої лідери. Ведучий актор театру Дмитро Сторчоус завжди бажаний глядачем як в комедійних ролях – це Калитка в „Лохотроні по-українськи” або „Сто тисяч” за І.Карпенком-Карим, або Хаім в „У Києві, на Подолі”, так і в глибоко- драматичних образах- Богдан Сташинський у виставі „Чорна рілля” або Хома Брут у містерії „Вій”. До слова, у гоголівському „Вії” вже восьмий сезон грає Панночку Альона Мазуренко-Сторчоус – блискуча акторка, що також вирізняється своїм універсальним талантом, що смішить до сліз у виставі „Заморочене весілля” за Михайлом Зощенком і викликає страх перед вічністю, коли Альона Мазуренко-Сторчоус виходить на сцену в містичній ролі Смерті у виставі „Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери”. Зараз акторка готує нову несподіванку для глядача – це Проня Прокопівна у майбутній премєрі „За двома зайцями”. З часів „відродження” театру „Дзеркало”, а тобто восьмий сезон, тішить своєю майстерністю глядачів і партнерів актриса Міла Зінченко. Принцеса Рися у її виконанні стала улюбленою гкроїнею маленьких киян. Тим більше це дивує, коли ми бачимо в її виконанні Параску у виставі „Лохотрон по-українськи” або „Сто тисяч” – богобоязливу літню жінку і тут раптом „джазова” Москалиха-білявка- українська Мерлін в „Замороченому весіллі”. Прихід молодої генерації до театру став приємною несподіванкою. Яскрава актриса Ліана Книгницька-Марковська – героїня в „Чорній ріллі”, актор Вадим Слівчак – козак Дорош у виставі „Вій” і Хома в «У Києві, на Подолі” та актор Олег Романченко, який грає королів і міліціантів, козаків і бурсаків. І в кожному з цих персонажів знаходить таку родзинку, що робить сценічний образ незабутнім. Невипадково у новому сезоні актор Романченко готує роль Свирида Голохвастого в комедії, яку вже нетерпляче чекають глядачі театру „Дзеркало” – „За двома зайцями”.

        В 2013 році юні глядачі отримали від колективу театру новий подарунок. Це найсучасніша вистава в стилістиці „фентезі” – „Снігурка-Христинка, або казка про віртуальні троянду”. Унікальність вистави полягає в тому, шо глядачі разом з героями казки ніби потрапляють в тенета всесвітнього павутиння, де з ними відбуваються карколомні пригоди. Автором і постановником цієї несамовитої подорожі є незмінний керівник театру „Дзеркало” – режисер, актор і драматург – Володимир Петранюк.

    В планах митців вистава, присвячена Тарасові Шевченку. Усі творчі зусилля колективу театру української традиції „Дзеркало” спрямовані на розкриття та відбудову духовної спадщини нашого народу.  

17.05.2011 19.00

Наш кервник і наставник.

Петранюк Володимир Іванович отримав акторську освіту в драматичній студії при Київському Академічному театрі імені І.Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, у 1977 році. Працював актором в Армавірському драматичному театрі (1977-1979 рр.) та у Харківському театрі юного глядача (1979-1980 рр.) У 1986 році закінчив режисуру в нинішньому університеті культури та мистецтв, курс Степана Степася.

 Володимир Петранюк присвятив своє життя створенню у Києві нового українського театру. З 1982 року група ентузіастів театрального мистецтва, очолена Володимиром Петранюком, здійснювала пленерові постановки вистав і свят на вулицях і майданах Києва. В тому числі Володимир ставив свята головної ялинки України на Майдані та інші святкові дійства, за що в 1982 році був нагороджений званням лауреата фестивалю театральних свят, а з 1986 року театр прийняв назву «Дзеркало» і переніс свою діяльність в зону ЧАЕС, в результаті чого народилася перша в світі вистава, присвячена чорнобильській трагедії «Полум’яні автографи». Ця п’єса і постановка належить авторству Володимира Петранюка. Вона і визначила спрямування його діяльності як режисера на багато років вперед. З виставою «Полум’яні автографи», де Володимир Петранюк грав також як актор, театр об’їздив чорнобильську зону з 1986 року 90 разів, за що він і актори його театру були нагороджені знаком «Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС II ступеня». Володимир Петранюк написав наступну п’єсу «Де твої 17 років», присвячену пам’яті В.Висоцького, яка торкалася болючих проблем суспільства тих років. Володимир Петранюк був автором, режисером і виконавцем одної з ролей і отримав за це диплом на міжнародному фестивалі у Кракові у 1990 році. Ряд постановок театру став виразно виділятися у театральному житті Києва і України. У 1988 році стараннями Володимира Петранюка, як лідера, театр отримав статус  професійного театру-студії.

        Революційні вистави Володимира Петранюка, такі як «Мій бідний Фюрер» (Володимир Петранюк) та «Москва-Петушки» (за В.Єрофеєвим), передували змінам у суспільстві, що дали змогу В.Петранюку із своєю трупою заявити своє українське мистецтво і за межами України. Український театр «Дзеркало» довгий час існував у м.Краків як культурна плацівка і Володимир Петранюк був фактично мистецьким амбасадором України в Польщі. За цей час він зняв  документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримав дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 рр. Для днів Києва у Кракові були поставлені фольклорні вистави «Чотири пори року українського очарування. Чар» та «Ах, Одесса», які знайшли втілення на аудіодисках. Книга театральних поезій «Ностальгія»  2002 року стала етапною в його творчості. З 2005 року Володимир Петранюк керує театром української традиції «Дзеркало» в Дніпровському районі міста Києва. Він пише, або інсценізує усі п’єси, які є в репертуарі цього театру, є їх постановником і виступає як актор. Нове покоління театру, яке виховав Володимир Петранюк є свідомим, патріотичним колективом, що під його орудою активно розбудовує театральне і суспільне життя нашої столиці і країни. А такі вистави як «У Києві, на Подолі, або Гдє ві сохнітє бєльйо?» є окрасою театральної афіші Києва. Багато уваги приділяє Володимир Петранюк роботі театру з молодим поколінням українців. Серія дитячих казок, що вийшли з-під пера Володимира Петранюка, а саме «Золотий пряник» і «Різдвяна подоріж на Чумацький шлях» віддзеркалює дитячу мрію про лицарство українського духу і перемогу над загарбниками на українській землі. А містерія «Вій», присвячена 200-річчю Миколи Гоголя в прочитанні Володимира Петранюка відкриває нові таємниці народної філософії в пошуках добра. Вистава за п’єсою І.Карпенка-Карого „Сто тисяч” в модерновому прочитанні В.Петранюка під назвою „Лохотрон по-українськи” настільки поєднує абсурд суспільної дипресії з вічною мудрістю класики, що одразу отримала масового глядача в постаті контингенту загальноосвітніх шкіл. Ця робота вже в 2009 році отримала диплом на театральному фестивалі „Вересневі самоцвіти” в м. Кіровограді. У жовтні 2010 року до 20-річчя театру на свято Покрови Володимир Петранюк підготував абсолютно оригінальну виставу за власною п’єсою «Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери», присвячену героям визвольного руху в Україні. Ця п’єса нагороджена дипломом лауреату III Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси „Відродимо забутий жанр” НРКУ.

          Творчість Володимира Петранюка і колективу, яким він керує більше двадцяти років десятки разів була відмічена дипломами на фестивалях в Україні і за її межами, а Володимир Петранюк як актор, драматург, режисер і педагог і надалі є генератором мистецьких  ідей і духовної активності на користь єдиної для Володимира Петранюка мети – добра України.


Polusmak

(Джерело: M.POLYVACH)
Театр «Дзеркало» до 200-річчя з народження Тараса Шевченка відкриває завіси історії його любові, останньої, пристрасної любові, під назвою – «Полусмак останнього кохання». Головним режисером, постановником та виконавцем головної ролі став керівник театру – Володимир Петранюк.

Прем’єра повісті «Вій» у виконанні театру «Дзеркало

(Джерело: Поливач Марія 7 грудня 2013 р.)
Фантастично-драматична історія трапилася на сцені будинку Вчених в Києві 6 грудня у виконанні театру української традиції «Дзеркало».

Рецензія на виставу «Заморочене весілля» за п'єсою Михайла Зощенка.

(Джерело: "Українське слово"- тижневик )
12 березня 2012 року в приміщенні театру «Колесо» відбулася прем’єра вистави «Заморочене весілля» за п’єсою Михайла Зощенка, в перекладі та постановці Володимира Петранюка – керівника і режисера театру української традиції «Дзеркало».

Двадцять років на сцені!

(Джерело: "Українське слово"- тижневик )
Двадцять років на сцені! Театр «ДЗЕРКАЛО» та її незмінний керівник Володимир Петранюк Двадцять років – це мало чи багато?... Для світової історії – мало, а для молодого, але прогресивного театру з великим досвідом роботи, як в Україні так і за її межами – думаю чимало! Театр «ДЗЕРКАЛО». Що ми мало знаємо про нього?… про його неповторність та оригінальність! Зустрівшись з режисером-патріотом театру Володимиром Івановичем Петранюком, я поцікавилась історією театру та новими виставами, які презентуватиме театр.

Культура та мистецтво: «НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ БОСИМИ НОГАМИ СТУПАЄШ ПО РІДНІЙ ЗЕМЛІ»

(Джерело: hetman.tv)
Київському театру української традиції «Дзеркало» нині вже 20 років. Шлях їхнього становлення був важким і тернистим: актори здобули визнання, намагаючись вижити у нелегкий період перебудови і виступаючи у Варшаві, Лондоні, Новосибірську, Парижі та інших містах. У 2004 році театр повернувся до Києва, де почав працювати у новому напрямі – відродження духовного спадку рідного народу, втілення етнічних та фольклорних образів у своїх виставах.