ЗМІ про наш театр

Відео про театр "Дзеркало"

Володимир ПЕТРАНЮК: «Будь-яка наша вистава — віддзеркалення української традиції»

Під завісу свого 32-го театрального сезону Театр української традиції “Дзеркало” презентував нову виставу — “Зніму чувиху з хатою”. В основу постановки лягла п’єса Михайла Зощенка “Весілля”. Про нову роботу “Дзеркала” наша розмова з режисером-постановником, художнім керівником театру, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Петранюком.

— Це вже Ваша друга сценічна версія за твором Зощенка. А коли з’явилася перша?
— Це було десять років тому. Вистава йшла з іншою назвою. Ми досить довго підбрилася до цієї теми. Хотілося зробити постановку, суголосну сьогоднішньому дню.
Я люблю творчість Михайла Зощенка з юності. Він був, скажімо так, “приколистом”. Його критика завжди була з потужним перцем і дисидентська. За що він і поплатився. Постанова ЦК ВКП(б) “О журналах “Звезда” и “Ленинград” “обламала крила” Зощенку і Анні Ахматовій. І якщо Ахматова ще якось отямилася від цього удару, то Зощенко ніколи. Він так і помер у творчому небутті.
І коли в радянську “відлигу” вийшов двотомник Зощенка, то ми, молоді люди, захопилися його несподіваним поглядом на ті поважні, серйозні речі, які вважалися у той час мало не святими. А в Зощенка не було цієї святості у світогляді. Від цього він був такий гострий і для мене дуже близький.
Десять років тому я вирішив його поставити, знайшов для себе рішення. Перелицював його на нашу українську реальність, на наш час. Інакше назвав героїв. Кожен з них має нову, відмінну від Зощенкової, біографію. Приміром, Москаль — молодший офіцер, який служив на зоні і видавав там мітли і швабри. Він привіз з собою легких звичаїв дружину. Головний герой — Остап Забімбаний, а його друг Мажор — мотор ідеї про весілля. Обидва вони студенти, яких, швидше за все, відправили в академічну відпустку за погані оцінки. У них серйозні фінансові проблеми і вони йдуть на авантюру з одруженням через те, що їм просто немає де жити. Їх витурили з гуртожитку, і вони там нелегально ночують. Батько “хати” — колишній голова домкому, такий собі “швондєр”, мати — домашній цербер. Дочка, вона ж наречена, у нас працівниця буфету у Верховній Раді, звідти тягає консерви лосося, кав’яру і мідій.
У нашій виставі немає конкретного означення часу. Але, швидше за все, події відбуваються сьогодні, або трапилися зовсім нещодавно. Тут зображено сучасного обивателя, “ватника”, що “стомився” від війни, якої він насправді не бачив і не чув. Десять років тому, коли ми вперше ставили виставу, цієї теми ще не було. Не було війни. Тоді ми зробили виставу з умовними категоріями та уявними предметами у стилі авангардного театру. Сподівалися, що глядач готовий до цього. Але чи він був неготовий а я його переоцінив, чи актори мені не до кінця повірили, вистава не мала того успіху, на який я сподівався. Добра комедія, але “У Києві на Подолі” краще. А тут не було феєрверка. Цей “цвях” залишився в моєму его. Минали роки. Вистава вже давно не йшла. І актори опинилися хто де. Василь Шандро, наприклад, який грав Мажора, нині працює на радіо, Ігор Криворучко, який втілився в Москаля, шукає себе на партійному фронті, дівчата народили дітей… З першого складу залишилися лише Ліана Книгницька?Марковська (Ганжела), яка тоді лише починала у нас працювати, та актор і головний режисер театру Дмитро Сторчоус (Остап Забімбаний).
Залишилися добра ідея. І нині ми до неї повернулися. А повернулися тому, що це яскравий карнавал, який нагадує отой маскарад, в якому ми зараз живемо. Чорнуватий. У комедії Зощенка “Весілля” взагалі немає позитивних персонажів. Все це обивателі з непробивною бронею. Це люди, які байдужі до таких категорій як любов, совість, патріотизм. Обиватель формується поза межами цих, важливих для свідомих українців моральних вимог. Його релігія?споживацтво. І мені від цього робиться страшно. Отож роблю чорну комедію Зощенка “Весілля”, де люди живуть у сьогоднішньому дні, у постійній колотнечі і якихось марних цінностях, це креатури, які ненавидять одне одного і не стидаються цієї нелюбові. Песимізм? Але ми з вами живемо в такому суспільстві! Оберніться навколо! Нині більше половини з нас — це зощенківські маски.
Скільки б людина не зібрала грошей, вона не зможе ні забрати їх у могилу, ні купити за ці гроші Любов. А люди продовжують жити у світі меркантильних, споживацьких ідей. І мене це дратує, я ненавиджу цих своїх земляків, я не бачу в них українців. Це малороси, хохли.. Звичайно, кожному персонажу можна знайти виправдання, що їх такими зробила реальність. Але це не може бути остаточним виправданням. Бо майбутнє нашої країни, нашого народу не може залежати від сьогоднішніх, хвилинних проблем, через які людина зраджує моральним цінностям — Богу й Україні.
З цими почуттями я ставив цю веселу і смутну виставу, яку глядачі сприймають зі сміхом і радістю. І я сподіваюсь, що люди, повернувшись з вистави, раптом замисляться, чи не належать і вони до гостей цієї “родини”, кодла, що знищує мою країну.
— Чому театр української традиції вирішив звернутися до творчості російського письменника?
— Я глибоко переконаний, що цей російський письменник насправді українського походження. Починаючи з українського прізвища. Тому він такий, як і ми, українці, впертий. Так само як і Гоголь, який хоч і збочив на російську мову, але біль, який його переймав, не дав йому так славно закінчити, як це вдалося Жуковському, Тютчеву, Гончарову. Це той неспокій, який ми бачимо в Анни Ахматової (Горенко). Це люди, які не згодні вибачати явища, що калічать їхню націю, їхній народ. Саме цим прихованим українством Зощенко і близький мені, націоналісту. Хотів сказати нашому суспільству, що це ще один наш українець на вигнанні. Адже нашого цвіту — по всьому світу.
— Що скажете про виконавський склад?
— Наш головний режисер і актор Дмитро Сторчоус грає Остапа Забімбаного. Він вже вдруге увійшов у цю виставу. Зараз ми ще більше наблизилися до нашого глядача. Думаю, цього разу глядач нас зрозумів на всі сто відсотків. Дмитро грає весело, самовіддано, критично по відношенню до свого персонажа. Він дуже гнучкий, рухливий, динамічний. Мені здається, що акторові вдалася ця роль.
Його партнерка — Ліана Книгницька?Марковська. Її маска смішна, наївна і водночас зла. Щоб ця потворність була переконливою, її треба показати красиво, мистецьки. Саме такою Ліана зробила свою Ганджелу. Її героїня хоче вийти заміж, а насправді вже має трьох дітей. І весь казус полягає в тому, що герой плутає її з матір’ю і питає де дочка. А та відповідає, що дочка в селі, однак говорить про іншу дочку. Комедія масок, комедія положень у нашому випадку близька до комедії дель Арте.
Не можу обійти увагою мою партнерку Ельзару Бекірову, що грає маманю Цицючку. Це одна з перших її ролей у нашому театрі. Ця нова актриса — кримська татарка, переселенка. Вона яскрава, різка, емоційна. Тут ми бачимо її національні якості. Я граю батька — Цицюка. Мені дуже цікаво бути в дуеті з Ельзарою.
Роль Мажора виконує Іван Коваленко. Цей молодий актор грає у нашому театрі четвертий сезон. Тут виступає як провокатор всієї цієї історії. З нашою допомогою (мене і головного режисера) він знайшов засоби, які дозволили йому наблизитися до свого образу максимально.
Також у нас чудова пара — Москалі. Віктор Вернер (Москаль) — актор, який нещодавно прийшов до нас. Він виховувався в українському рекламному телепродукті. Це йому і допомагає, і заважає. Фактично, ми його виховуємо у нашому театрі. Москаль — людина, яка зраджує свою батьківщину, а його дружина зраджує йому. Якщо жених під час вистави шукає свою наречену, то Москаль — свою Москалиху.
Москалиху грає Анна Коваленко. Вона взялася за характерну роль, і це було відвагою з її боку. До цього вона створила образ романтичної Мотрі Кочубіївни у виставі про Мазепу. А тепер вона виліпила яскраву постать гротескової шукачки пригод.
Назву “Зніму чувиху з хатою” взяв тому, що більшість моїх земляків і живе цією метою. На превеликий жаль. Я розчарований в українцях, що потоптали ідеали Революції Гідності.
Костюми і сценографію створила художник Валентина Кузьмічова, учениця великого Федора Нірода. Валя змоделювала такий собі “парад ідіотів”, арлекінаду, яка відповідає не лише змісту вистави, а ще й божевільній стилістиці цього дійства, так само як і музика Васі Клаба (Василя Гонтарського). Танці поставила наш незмінний балетмейстер і хореограф Людмила Глушко — єдина людина, яку я можу уявити для постановки цих віртуозних і несамовитих хореографічних малюнків.
Глядачі, які прийшли до театру, це ніби гості, які завітали на божевільне весілля. Такий собі “інтерактивчик”. Вони співають, танцюють та навіть випивають весільне “гірко”! Не даремно у фіналі актори виходять із дзеркалами, аби глядачі у люстерках побачили, що дійові особи всієї нашої божевільні, це насправді вони. Без такого прийому вистава була б неможлива. А оскільки глядачі — це гості весілля, під час вистави пригощаємо їх вином.
Моє задоволення виставою залежить від того, чи задоволений глядач. Я бачу, що він задоволений на сто відсотків.
— Чим ще запам’ятався 32?й сезон Театру української традиції “Дзеркало”?
— Досягнення театру вимірюються виставами, що йдуть на сцені. Ми зіграли велику кількість вистав про Тараса Шевченка: “Сон кобзаря” та “Полусмак останнього кохання”. У центрі Києва, на одній зі сцен Київського національного академічного Молодого театру щомісяця йде вистава “Мазепа. Love story”. Мазепу граю я. Кочубея — Дмитро Сторчоус. Він же постановник цього епосу про легендарного Гетьмана. Кочубеїху грає Ліана Книгницька?Марковська. Не можна не згадати про роль Ворожки — містичної постаті, що зв’язує Минуле та Сьогодення — її грає актриса Ольга Оноприюк. А осмислити події минущими в контексті з сьогоденням дає можливість боєць атошник, що подорожує мазепинськими стежками. В цю роль втілився актор Іван Коваленко. Героїню — Мотрю Кочубей, самовіддано і яскраво грає Анна Коваленко. Ця вистава продовжує бути візитівкою нашого театру, найвищою пробою мистецької, духовної і моральної проби нашого колективу. Вважаю, що ця вистава — один з кращих здобутків театру за всю його історію. Це послання до сьогоднішнього суспільства про відповідальність за долю Вітчизни кожного українця. Бо насправді Історія України — це не театр і не КВН. За все треба платити життям.
Про майбутнє. На прем’єру вистави “Зніму чувиху з хатою” я запросив письменницю Анну Багряну. Це моя давня і абсолютна однодумниця. Нині вона мешкає в Болгарії. Анна написала казку, яка має назву “Шовкова зоря, або Едельвейська принцеса гір”. Це красива гуцульська казка. Думаю, що будемо її ставити. Вона мені цікава, тому що це той мелос, який дозволяє не просто робити казку для дітей, а ще й реалізувати свої духовні потреби як патріота, націоналіста, людини, яка свято вірить у майбутнє нашої держави.
Працюю над п’єсою про Григорія Сковороду. Сковорода — це той діамант, який має стільки граней, що його нелегко оглянути одразу. Я читаю, думаю в якому форматі його розкривати. Не хочу зробити виставу на один сезон, прагну, аби вона була такою ж знаковою, як вистави про Мазепу, Бандеру та Шевченка.
До речі, вистава “Полусмак останнього кохання” у нашому репертуарі існує стільки, скільки триває війна з Росією. Цю роботу присвячено моєму братові Віталію Петранюку, з яким ми разом задумали і створили театр “Дзеркало”. Він пішов від нас п’ять років тому. Далися взнаки наші виступи в Чорнобилі. Радіація. І цю романтичну повість ми граємо як реквієм в його пам’ять. Аби дивитися цю історію любові Кобзаря та Ликери Полусмак, повинна бути тиша в душі. І чиста совість. Я завжди з глибоким сердечним почуттям очікую, коли ми будемо її грати. І з актрисою Ліаною Книгницькою?Марковською ми стаємо у ці дні ближчими, розуміємо одне одного з півслова.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Володимир Петранюк: Пріоритетом у діяльності театру «Дзеркало» є відбудова руїни – руїни в театрі, у суспільстві, у культурі

Володимир Петранюк, як режисер і людина, привернув увагу не стільки хвацьким дописом у Фейсбук («Я − яскравий мужчина і хуліган, романтик і донжуан, драматург і поет – Володимир Петранюк. Я люблю Україну і вірю в Бога…»), стільки несподівано актуальним і сучасним сценічним прочитанням поезії Бориса Гуменюка (за мотивами книг письменника «Блокпост» і «Вірші з війни»).

Відвідавши прем’єру 2 грудня 2016 року, я була вражена тим, що, попри холоднечу в залі Європейського театрального центру «Краків» (Київ) і напівзаповнений зал, актори грали без єдиної фальшивої чи заїждженої ноти. А ще більше захопило те, що, попри те, що театр В. Петранюка «Дзеркало» позиціонується як традиційний, вистава звучала дуже по-сучасному. Своїми враженнями я поділилася тоді на своїй сторінці у Фейсбук:

«Синтетична театральна постановка «Блокпост Україна», де поєднано українську національну органіку (рушник, лялька-мотанка), європейську театральну традицію (зонги – акторські пісні/речитативи – відлуння епічного театру Б. Брехта і перегук із темою війни як темою національної катастрофи у п’єсі Б. Брехта «Матінка Кураж і її діти») та інноваційні технології (відеоряд із документальних кадрів із зони АТО).

Наскрізні образи-символи – рушник і текст «Заповіту» Б. Гуменюка. Проста, конструктивна і ємна сценографія. Проникливий музичний супровід: «Пливе кача» і «Мелодія» Мирослава Скорика.

Емоційна вершина спектаклю ? сцена перевдягання матір’ю померлого сина-воїна з камуфляжу у вишиванку…

І трохи гумору, котрий коригує напругу почуттів у глядача: та якби у його честі судді була честь – то він би сам застрелився.

Кольорова гама – мілітарі, червоне, чорне… Але домінує біле тло рушника як символ святості, чистоти тих, хто захищає Україну в зоні АТО».

Після того першого знайомства мені завжди хотілося поставити багато запитань Володимиру Петранюку. Нарешті, зорі зійшлися, і ми, за допомоги доньки пана Володимира Наталі Петранюк, записали інтерв’ю.

Отож, прошу шановних читачів познайомитися з директором, художнім керівником, засновником Театру української традиції «Дзеркало» Володимиром Петранюком ближче.

Пане Володимире, у якій родині формувалися Ви як особистість?

Моя родина: мати – вчителька, киянка  польського походження ,

 батько – козак з діда-прадіда, політичний офіцер, фронтовик, який служив у військово-морському флоті, був редактором бойової газети «Бойовий курс» Дніпровської військової флотилії. Батько Іван звільняв табір смерті Освенцим, штурмував нацистський Рейхстаг, на стінах якого багнетом написав наше прізвище – Петранюк. Тато співав українські пісні та декламував напам’ять Шевченка. Мама творила домашні свята та грала з нами в театр ляльок. У цій родині ми з братом виростали. Училися в українській школі. Формувалися в українських цінностях.

У Вас були нетипові для українців творчі дружні стосунки із братом Віталієм  Петранюком. Що поєднувало Вас із братом? Що встигли зробити? Чому він так рано пішов з життя?

Чи могли би Ви, виходячи зі свого досвіду, дати певні поради українцям, що мають рідних братів/сестер, але формують свої стосунки за архетипом «кайдашевої сім’ї»?

Нас із братом поєднувала завзятість до кожної справи, якою ми займалися. Чи то було захоплення вітрилами або написання пісень,  чи читання самвидава або постановка вистав на межі заборони. Ми з братом зробили театр! Оце ми встигли зробити. У цьому театрі я зараз працюю. Його створено Віталієм та  Володимиром Петранюками. Встигли багато й мало водночас.

 Віталій залишив цей світ рано. 2014року. Недоспівав своїх пісень. Ми разом з братом, починаючи з травня місяця 1986 року, їздили  по Чорнобильській зоні, крізь радіоактивну пилюку, з виставами нашого театру, який вже тоді називався «Дзеркало», і обслуговували ліквідаторів. Мабуть брат мій десь в «рудому лісі» хапонув радіації. Японці казали, що років через двадцять п’ять  після аварії почнуться наслідки. От воно так і почалося. Він помер  від тяжких наслідків Чорнобиля. Тобто,  Героям слава, скажемо так…

Так, є поради. Є поради, бо мене це теж не обминуло. Брат був молодшим і я не завжди був до нього лагідним, не завжди був добрим старшим братом. Ми і сварилися, і, можливо, у дитинстві я його ображав. Мені зараз дуже прикро за це,  і я хотів би сказати всім, хто має молодших братів, що  брата треба берегти, бо це твоя підвалина. Основа твоєї справи. Він тебе захищає. Він за твоєю спиною стоїть і завжди захищає. Колись моєму братові в дитинстві, коли він був зовсім маленьким, хтось пропонував цукерку, він не брав цукерки, але питав: «А Володі?..» Отака у нього була чудова душа, і я зараз розумію, що я міг  би бути до нього більш дружнім, більш близьким, хоча ми з ним були чудовим тандемом, і зараз мені його бракує так, ніби бракує руки. Брат був моїм найкращим творчим другом. Він співав, писав музику до моїх віршів, він сам писав вірші, грав у моїх виставах, допомагав у постановці як інженер і як актор, і як художник… В усьому він був талановитий і зграбний.

Окресліть, будь ласка, коло Ваших друзів. Чи переформатовувалося це оточення у зв’язку з політичними змінами, переїздом в іншу країну чи у зв’язку з творчими принципами? (Для мене був доволі несподіваним Ваш виступ на панахиді за В. І. Ткаченком, класичним філологом, перекладачем, що відійшов у ліпші світи у травні 2018 року: Ви назвалися другом Сєви…)

Ну, щодо творчих друзів: Дмитро Добрий-Вечір, лідер рок гурту «Вій». Дмитро грав колись у нашому театрі. Він і тепер пише пісні для наших вистав. Юрко Терех –з юнацьких літ мій співрозмовник, який відкрив для мене  Декамерон і розповів про УПА. Юрко є перекладачем і моїм глядачем; Марина Братерська-однокурсниця по театральній студії театру Івана Франка. Ми з нею грали Лопе де Вегу. Зараз Марина доктор філософії, завкафедри кінознавства, професор. Ми зустрічаємося на Різдво, співаємо колядки, я читаю свої п’єси.

За бугром залишилися файні друзі: Мір’ям Александровіч- режисерка з Варшави, що колись грала в моєму театрі, Януш Ліповецький з Кракова,що втілював наші пісні на диски, Ян Павліцкій- архітектор, який відновлював царські ворота в Софії Києвській, теж краков’янин. Дружба не загинула ні через які політичні затьмарення сонця. А от з московією, хай її шляк трафить, перекусило…Задзвонив до давнього друга-режисера Володимира Єгорова. А він питає в слухавку,-Це хто?-а я йому,- Це я, твій друг, Петранюк. А він відповідає,- Я такова нє знаю, і больше сюда нє званіті. Шок! Ми з ним чернобильську зону проорали. Солженіцина читали і ось «нє званіті»!

Тепер побратими з Конгресу українських націоналістів-мої друзі: Ігор Данилиха та Тарас Гентош зі Львова, Мишко Павленко та Ігор Рудник, Микола Коханівський та Кость Зацарний з Києва, Ярослав Баланівський з Умані…Микола Костюшко, Євген Лупаков. Марина Соченко…Степан Брацунь, весь Конгрес… ми разом були на Майдані. Це справжнє випробування. 

        Пізнав Бориса Гуменюка. Ставив виставу за його книгою.  Оце такий друг у мене з’явився. Я дуже ціную його. Поет, козак, кобзар! Борис золотом карбує свої вірші. Пам’ятаєте:«…пишемо гуртом, саперними лопатками…останній вірш української літератури, ще живі.»- це його «Заповіт». Несамовито! Гуменюк ще й познайомив мене з Василем Кіндрацьким. Не встигли стати друзями з Кіндрацьким… Загинув Кіндрат. Цілий курінь найкращіх побратимів, тих хто пішов в позасвіти. Недавно відлетів Всеволод Ткаченко. Поет. Який наближав до України світову літературу. Перекладач від Бога. Ми з Сєвою більше 30 років творили Україну духовну. Він учив мене писати вірші.

Чи маєте театральну освіту? Хто є Вашими учителями?

Так, я закінчив студію при театрі Франка, потім довчився на режисера у нинішньому університеті Культури та мистецтв. Моїми вчителем був Петро Трохимович Сергієнко-знакомитий український актор.Король Лір українського театру. У Сергієнка вчилася Ада Роговцева і Кость  Степанков, так що це славна школа. Поліна Нятко, актриса Курбаса, вчила мене мові. На сцені я грав у масовці з легендарним Володимиром Дальським, Наталією Ужвій, Пономаренком та Наталкою Лотоцькою, в якій був таємно закоханий. Із такими чудовими акторами, як Володя Коляда, Микола Задніпровський, Яків Сиротенко.  Ця сценічна практика сформувала мене як актора та режисера, і залишається в мені донині.

А яких особистостей зі світу театру шануєте найбільше?

Пітера Брука, Єжи Гротовського, Леся Курбаса…Леся Танюка… Світ театру?…Мене розчаровує український сучасний театр. Скажіть, що це за хвороба, коли в країні де йде війна з московією в національному театрі Івана Франка ставлять Достоєвського «Ідіот»! Що це зрада чи малоросійство? Я за свої гроші ставлю «Мазепу», а академія української сцени ставить «ідіота»!! Шукають таємницю збоченої російської душі! Ідіотизм. А української вистави не дочекатися! Було в репертуарі «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською в постановці мого друга Дмитра Чирипюка. Геніальна вистава! Зняли з репертуару! Народний артист Дмитро Чирипюк в своєму театрі «свій серед чужих» От така правда. Не люблю зради,  меншовартості, та прогинання перед чужим за рахунок свого. І це симптоматично. Нашого українського не ставлять. Бо в інших театрах ще гірше! Наша богема тайно вважає, що українська драматургія примітивна. Тому я до них не ходжу, а вони не ходять до мене. Але бувають вийнятки.

     Наприклад, Олексій Кужельний в театрі «Сузір’я» – це людина-оркестр, універсальний майстер, який робить велику справу-творить в своєму театрі лабараторію сценічного мистецтва. «Сузір'я» це кін де грають найкращі митці. Маю визнати, що мій театр теж протягом багатьох літ грає на цій благодатній сцені. Дружимо ми і з театром «Колесо». До слова там нещодавно поставили чарівну українську виставу «Так загинув Гуска» за Миколою Кулішем зі Стасом Колокольниковим в головній ролі. Бомба! Ми дружимо. Художній керівник театру «Колесо» народна артистка України Ірина Кліщевська –моя давня колежанка по побудові модерного українського театру. Пані Ірина не забуває того, що ми разом тридцять років тому створили наші театри.

Які театральні стилі/школи/напрями імпонують Вам найбільше?

Я представляю Театр української традиції. Для мене українська традиція – це духовна традиція, не шароварно-горілчана, гопакова, а духовна. Бог і Україна − понад усе – це спрямування, яке формує репертуар нашого театру. Ну, і це показово, що Мазепа, Шевченко, Бандера – це ті герої, які у моєму театрі фігурують на сцені і спрямовують духовний напрям старань мого колективу. За стилем ми працюємо використовуючи принцип психологічного театру емоційно насичених форм. Цього вимагає скромність матеріальних можливостей, яку ми компенсуємо енергетичним струменем акторської техніки. Це яскраво проявлено в нашій останній виставі «Мазепа», яку ми граємо на сцені Молодого театру. Ніби дух Леся Курбаса надихає акторів театру української традиції «Дзеркало» і виникає фантастичний феномен натхнення, що в купі з глядачем дає блискучий результат.

Що є пріоритетом у діяльності Вашого театру «Дзеркало»?

Так без пафосу скажу, що українська справа. Справа відбудови руїни, яка знаходиться зараз на території української держави. Руїни у театрі, руїни у суспільстві, руїни в культурі. Оця відбудова мене заводить і стимулює, є моїм світоглядом, і є мотивацією на те, що ми робимо. Вона мене пхає, можна сказати, ця руїна, на те, щоб оці страшні наслідки трьохсотлітньої кабали і неволі якимось чином все ж таки ми здолали, і країна стала повноцінною європейською державою.

Яку історію вже має Ваш театр?

Історія така, що у 1982 році я залишив казенний театр у Харкові . ТЮГ імені ленінського комсомолу. Тьху! Вони теж утішились, що я пішов. Мене там досі згадують. Мені було тісно в прокрустовому ложі підцензурного театру, де я грав або одержимих комсомольців, або вовків та ягнят. Отож я повернувся до Києва, до тата і мами, мов блудний син без грошей та з запахом перегару. Два дні відсипався, а на третій засучив рукава і … створив театр. Продовжуючи біблейну аналогію повідаю, що день в цьому випадку тривав рік.

На початках театр на Татарці був агітаційним та називався «Червоний барабан». Це нагадувало цілодобову театральну тусовку де до нестями декламували вірші Теліги та співали Висоцького, репетирували Маяковського та пили вино,  грали вистави про героїв дніпровців та  закохувалися в театр і одне в одного. Символом, який поєднувався з моїм світоглядом, були герої поеми «Дванадцять» Блока. Оті дванадцять вояків, які йшли і били в двері чобітьми і закликали людей схаменутися і йти до світлого майбутнього. «В белом венчике из роз впереди Исус Христос» – цей образ тоді став відзеркаленням моєї ідеології. Наша театральна громада для мене сьогодні нагадує західний молодіжний рух у 60- х роках «діти квітів». Я радістю назву імена тих перших акторів Це Лариса Ященко, Сергій Давидов та Ігор Колесников, Олексанр Шаповал та Наталка Желябина, брати Мозолевичі Володимир та Андрій, Василь Козлов, Вадим Печуркін, Сашко Подлесний, Дмитро Горячек та Мір’ям Александровіч . Згодом Володимир Дзюба, Олексій Салов, Василь Каланчук та Ростислав Гумецкий. З радістю і смутком, бо «кого нема, а хто далеко».

 Мої актори сповідували ідеологію Свободи та Мистецтва так самовіддано, що навіть міліція, яку на перших порах викликали місцеві мешканці, ставала нашими вірними параф’янами. Пізніше я зрозумів, що ми живемо у країні брехні, неволі, і в Чорнобильській зоні наш театр змінив назву «червоний барабан» на “Дзеркало”. Назва філософська, довготривала, можна сказати вічна, і донині ми відзеркалюємо.

Чим, із того, що зроблено в театрі «Дзеркало», Ви пишаєтеся найбільше?.

Найбільше, що зроблено, це шлях. Шлях до мети важливіший за мету.

32 роки! Гай-гай! Ціле життя! Від аварії на ЧАЕС до війни на Донбасі! Від першої в світі вистави про героїв-чорнобильців «Полум'яні автографи, до першої в світі вистави про героїв АТО «Бокпост Україна». Першу ми три роки возили по чорнобильській Зоні, другу грали на Донбасі. Коло зімкнулося. І останні три ланки, які нами зроблені – це Бандера, Шевченко, Мазепа. Це для мене гордість, дума моєї душі, моєї професії, і я щасливий, що зробив цю справу. І варто було це робити, і я гордий з цього.

Найважливішим є те, що я би нічого цього не зробив, якби зі мною протягом всього цього довгого часу, протягом цих тридцяти років не було моєї команди. Скільки їх пройшло крізь наше магічне Дзеркало? 100? 200? Де вони? Хто де! Кого бачу іноді, хто за океаном, а хто вже у Вирію! В театрі нині зі мною чудова українська трупа − Дмитро Сторчоус та Анна Коваленко, Ліана Книгницька-Марковська, Ірина Карпова та Роман Нагірний, Іван Коваленко та Ольга Оноприюк, Володимир Мозолевич, Ольга Нітун та Віктор Вернер – вони є театром, який ці здобутки виборює, а не я особисто. Братчикі творчі Микола Костюшко, Дмитро Добрий Вечір та Ігор Криворучко доповнюють наші дійства відповідно сценографією, музикою, акторським внеском. Кожен з нашої театральної родини є унікальною творчою особистістю: Дмитро Сторчоус- мій молодий творчий колега з критичним розумом та свіжими думками,  головний режисер і неповторний Калитка зі «100 тисяч»Івана Карпенка –Карого, чаруюча Ліана Книгницька Марковська- героїня драми  про Шевченка –Ликера Полусмак та інтригантка Кочубеїха у «Мазепі» аж раптом зворушливий  Маленький Принц Екзюпері;  Іван Коваленко- Богдан з улюбленої киянами комедії «У Києві на Подолі» і однаково переконливий і Янгол і Чортик у казках;, Аня Коваленко, співаюча в усіх виставах,  юна кохана Гетьмана у виставі «Мазепа» і поруч трагічна Мати з «Блокпост Україна»; Оля Оноприюк – містична актриса, що створила таємничий образ Ворожки-медіума в «Мазепі» і кумедна Параска в «Подолі.»

.І це далеко не все. Ці молоді артисти- театральні подвижники,  тримають на собі кожну виставу, бо технічних цехів в нашому театрі брак. А найважливіше те, що очима не побачиш…Віра! Наша спільна віра в те що наша творчість потрібна. Що є той «малий українець» якому конче необхідна наша вистава, щоби подолати депресняк, пережити корумповану владу і не запиться насмерть, та не зневіритися в тому, що жити варто, що любов не продається , що для щастя не треба кидати Україну, бо ми класні і щастя варті  «у себе»!

Тож пишу п'єси , граю в них на сцені та радію, що посідаю в  театрі не останнє місце, бо тримаю булаву. Але найбільший важливий здобуток, − що наш   Театр є і далі буде.

Про що шкодуєте?

Шкода ,що нема брата, що Оленка Мазуренко залишила цей світ. Це наша актриса, наша панночка, шкода Небесної Сотні, шкодую за кожним загиблим на війні , і цілі батальйони залишаються у моїй пам’яті і душі.

Війна накладає на нас обов’язок боротися не тільки з зовнішнім ворогом, а й із внутрішнім. І якщо говорити, що у війни є дві сторони, то крім болю, загибелі і страждання, є те полум’я, яке очищує суспільство, яке створює цілу шеренгу українських героїв, які, я сподіваюся, не дадуть владі брехати, не дадуть владі красти. Зі мною ось тільки но зв’язався у фейсбуці один з наших артистів 20 років тому. Сашко Ткаленко. Він на війні, та пам’ятає тексти ролей. Смішно та сльози навертаються. Повертайся живим, Сашко!

Які творчі плани маєте?

Найбільшим планом є утримати те, що ми робимо. Утримати той градус, ту спрямованість, щоб не зламатися, бо навколо багато депресивних чинників, які можуть розчаровувати. Починаючи з того, що мало грошей і закінчуючи тим, що і уряд, і влада не тішать. Те, що відбувається з країною, для деяких людей є начебто мотивацією для того, що нічого не треба робить, бо й так погано. Тож, зважаючи на всі ці чинники, важливо утримати, те що є.

Ми збираємося відновлювати комедію письменника українського походження  Михайла Зощенка «Заморочене веcілля, або зніму чувіху з хатою», далі актуальне! Поважно розмислюю над Сковородою, над Лесею Українкою. У яких вони образах і формах вони мають втілитися у нашому театрі? Сковорода ж  нагально вимагає втрутитися у невеселий маскарад, що нонстоп вирує в моїй країні. «Світ ловив мене, але не впіймав»-це моє!

Крім того кожної зими, , ми робимо новорічну казку з Дмитром Чирипюком. Минулого року зробили «Мандрівка на Чумацький шлях» в консерваторії. Була красива-красива казка. Несамовита! Вона мегачарівна ця мандрівка, з фантастичними ангелами, святим Миколаєм, Святим Петром, з Небом, з зорями на небі, з пригодами дітей, які помандрували на Чумацький шлях, щоб знайти там зірку, яка освітить морок в Україні. Це насправді продовження тих шевченково-мазепинських історій, але в дитячій версії. Дорослі теж були зачаровані, з відкритим ротом дивилися. Тож плануємо нову  казку для малюків.

У багатьох Ваших творах доволі потужно звучать християнські цінності. Як Ви опанували їхню глибину і чому несете це своєму глядачеві?

Я тридцять років читаю Біблію, як Сковорода.  От Старий Заповіт дочитав, зараз перечитую Новий. Ця книга супроводжує мене все життя. Я інші книги теж читаю. Ремарка та Генрі Міллера, Забужко та Андруховича. І сам пишу. В травні свою книгу видав. «Духовний тризуб українця».  Але Біблія для мене − отой підручник життя, яким я весь час користуюся, і воно віддзеркалюється у моїй творчості. Воно якось само собою виходить. Я навіть і не прикладаю якихось спеціальних зусиль для того, щоб так відбувалося. Євангельські теми, теми пошуку шляху, людини в буремному морі спокус і гріха на землі є тим компасом, що ним користуються герої моїх вистав Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Степан Бандера.Так вийшло, що всі вони слідують  Святому Письму. Наприклад Степан Бандера дискутує зі Сташинським про природу зради у виставі «Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери». Богдан Сташинський кіллер, що прийшов убити Провідника. Але він не знає що перед ним жертва. Бандера ж не знає, що це кіллер. І вони розмовляють про зраду на прикладі того, як Юда зрадив Христа. Сташинський, думаючи про , що він має зчинити вбивство, починає виправдовувати Юду. І сам того не бажаючи видає своє справжнє обличчя та свій намір. Прощаючись Сташинський цілує Бандеру, як Юда Іскаріот цілує Ісуса Христа. Бандера відповідає словами Євангелії : «що маєш робити - роби швидше». Так Біблія пронизує життя. Як струм. Як блискавка. Ви може посміхнетеся, але ми перед кожною виставою разом молимося. Помагає!

Так само Ви дуже переконані у важливості націоналістичного відродження України. Жодна важлива патріотична акція не відбувається в Україні без Вашої участі. Чому?

Я член Конгресу українських націоналістів і голова Конгресу у Дніпровському районі м. Києва. Я вважаю, що Україна мусить бути українською.

Усе дуже просто. От зараз Україна знаходиться на таких манівцях, у пошуках, блукає у якійсь темряві. Як підручники відкривайте книжки класиків українського націоналізму Дмитра Донцова, Степана Бандери, Ярослава Стецька.  Відкривайте їх, читайте, там все написано.

У Бандери написано чорним по білому, що віра в Бога є тим невичерпним джерелом, із якого народ мусить черпати свою енергію, особливо за таких тяжких часів, які нині переживає наша держава. Про це Бандера написав. І це так є. І ніяка інша ідеологія не може бути рятівною для нашої держави. Це стовідсоткова правда.

Просто, ну, ніхто. Ніякий китаєць або грузин не зроблять для нас нашої справи, те, що ми мусимо робити. Вони, звісно, можуть робити з нами разом. Бо мене питали, чи може бути афроамериканець в українській вишиванці і співати українських пісень. Я кажу: «Може!» Але він за нас нашу роботу не зробить, от у чому справа. Ніхто не зробить нашу роботу за нас, і тому українці мусять робити свою роботу за себе. Співати свої пісні, будувати свої будинки, народжувати своїх дітей. Ну, ніхто тобі не зробить твою дитину. Ти мусиш сам зробити, як батько або як мати. Народити своє дитя. От і весь націоналізм.

Ваша сім’я – це Ваші три дівчинки. Які почуття як чоловік/мужчина, тато, українець Ви культивуєте щодо родини?

З дружиною у нас була історія романтична. (Це дівчинка перша). Ірина прийшла до театру коли їй було 16. Це було не вчора. 30 років тому. Я був одружений. Гай-гай! Земля оберталась, серця палали… Ми закохалися одне в одному у Чорнобилі, точніше у Припяті. До вибуху. Потім вибухнув реактор. І ми . Грали разом на сцені, їздили на гастролі: чорнобильська зона,Тюмень, Новосибірськ, Москва, Париж, Лондон, Краків Ірина грала харизматичну коханку Гітлера Еву Браун в моїй п'єсі «Мій бідний Фюрер». Незабуваємий політичний фарс в дусі еротичного кабаре! Гітлера грали Анатолій Літуновський та Мишко Романов, ад'ютанта фюрера- Віталій Петранюк.Цією чорною комедією ми підірвали СРСР. Бо насправді фарс був не про Гітлера в Німетчині колись, а про Горбачова у нас тоді. Мало бракувало . що я не трапив до в'язниці. По нашому сліду йшло КДБ. Врятував путч ГКЧП. Поневірялися… А тут ще особисті тьорки.. Отож Ірина пройшла всі труднощі, скандали, нерви, життя на валізах…В Кракові народила мені Наталку…Ірина і сьогодні зі мною в театрі та вдома. В мене дві доньки – Марія та Наталія. Є ще племінниці і племінники, яких я теж вважаю своїми дітьми: Іван – син мого брата, Анна – донька мого брата, Аліна – донька мого брата, внуки… Вони всі мої діти.

Я своїми донечками Наталкою і Марією дуже пишаюся. Вони є тим, що мені в житті вповні вдалося. Хоч може я не завжди робив те, що треба було для їх правильного виховання. Але може те, що батько вклав, і дід мій вклав, і мої бабця й мама вклали, може це якось генетично переходило в них. Але вони вже дорослі і мені нема чого їх виховувати. Маша журналіст, ведуча і програмний директор на телеканалі Еспресо. Зараз вона зветься Марія Гурська. Наталка закінчила Ягелонський університет в Кракові (звідки вона родом),факультет української(!) філології. Вона на старті.

Я просто дивлюсь, що вони роблять так, як я думаю, роблять те, як я вважаю вірним, от… Часом я дивлюсь на іншу нібито вдану родину, і все в ній добре, тільки діти якісь потвори, і це дуже прикро. У моєму випадку, слава Богу, діти кращі, ніж я. І тому це такий здобуток і дар природи, Бога, може трошки мої старання. Це мене тішить.  

У нас дружня українська родина. Ми, наприклад, збираємося на Різдво всі разом і співаємо колядки. Все щиро. Даруємо одне одному подарунки. На Великдень стоїмо всі в церкві. Молимося одному Богу в одній церкві, українській, Київського патріархату. Читаємо подібні книжки. Цікавимося тими речами, якими цікавиться наш народ, чи має цікавитися, принаймні. Нас хвилюють одні й ті самі речі, і це важливо, хоча ми всі різні. Різні покоління, мужчини, жінки, діти – всі різні, але гармонія поколінь вона, мабуть, є в нашій родині, я так думаю.

Часто у Фейсбуці бачу на фото Вашу хату в селі, де Ви розкошуєте влітку. Не можна сказати, що це багатоповерховий маєток із розкішним парком/ставком/яхтою і паркінгом на сімнадцять автівок. Але можна зауважити, що Ви зберігаєте суто українські артефакти, що Ви страшенно енергійні, що Ви однаково милуєтеся там і трояндою, і виноградом.

Оцей архетип села, що занурений в кожного притомного українця, є своєрідним феноменом нашого народу. Як Ви його відчуваєте, як би Ви це пояснили? Село – це наш «тормоз» і примітивізм, зацикленість? це наша духовність? це джерело сили?..

Безперечно, село це ріка сили! Водоспад! Я городянин, але любов до села мені батько прищепив. Пам'ятаєте шевченкове

 «Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні-

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.»

 Це підвалини, це джерело, із якого черпаєш енергію. От ми з дідом нашим Михайлом та старшою донькою Машею посадили сад. Діда вже нема. Сад виріс. Ми з дружиною продовжуємо саджати та вирощувати різні дива, які можливо виростити на нашій не дуже плідній землі на Поліссі. Коли-ніколи молодша гостить - Наталка. А бабця Валя моя перша дружина з онукою приїздить- Олівією! Хосен, як мовили козаки. Користь. Радість.

Я тут фактично пишу всі свої п’єси.Серед старовинних ступ, прялок, глеків та книжок. Ото я зранку поливаю дерева, щось там роблю, прищеплюю, а потім сідаю у своєму курені, який називається «Вертеп» за письмовий стіл і пишу ручкою з чорнилом. Пишу свої п’єси, і радію від цього, від плодів, які я написав ручкою і плодів, які я вирощую з землі.

А більшої хати мені не треба, навіщо? Там є піч, можна взимку приїхати  затопити пічку, от… Стіл на вулиці, виноград, із якого я роблю вино, яблука, із яких робимо соки і частуємо своїх родичів цим урожаєм. Нам нібито більше нічого не бракує.

 Я не уявляю, як можна окремо від цього жити. Як люди живуть  у тих мегаполісах величезних. Я в Києві живу над самим Дніпром, тому Дніпро не дає мені «загрузнути» в асфальтовому болоті, тому, що ця рура, ця труба, яка тисячі кілометрів йде до моря, і до Шевченка, якого я граю.. Дніпро! Він мені дає простір для думок, душі, серця, енергії. Це ним я дихаю , Дніпром коли в місті. А у селі маленька річечка, ліс. «А у моїм селі так тихо, так низько небо, близько Біг і наче неньчин оберіг росте калина коло хати. Чого ще кращого бажати?», − сказано у моїх віршах. «На рідній, на своїй землі».

І тому, я сподіваюся, ми відбудуємо нашу країну. Я сподіваюся, що ми переможемо московію, наступне покоління буде традиційно кращим за попереднє, що ми подолаємо хворобу неволі і Голодомору, що наша країна буде квітуча, і буде флагманом старої Європи. Бо як заповів наш гетьман Іван Мазепа:

«Нехай вічна буде Слава,

Же през шаблі маєм право!»

 Тож, Слава Україні! Героям слава!

Ніна Головченко

Наталя Петранюк

Блокпост між варварами і Європою

Шановні добродії!

Якщо вами був опублікований матеріал про наш театр в традиційній чи електронній пресі, ми будемо вдячні, коли ви сповістите нас про цей факт. Ми радо розмістимо його на сторінках цьго сайту з посиланням на ваше видання як першоджерело.

Театр української традиції Дзеркало офіційно надає вам право вільного необмеженого невиключного використання текстових та візуальніх матеріалів, що доступні для завантажування з цієї сторінки, водночас для використання світлин умовою є зазначення автора світлини, для використаннля завантаження доступні такі матеріали: