Управління культури, туризму та охорони культурної спадщини Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації
Театр української традиції

Рецензія

В 2009 році виповнилося сто років від дня народження й п'ятдесят років від дня смерті Степана Бандери. Парадоксально, проте одна із ключових постатей національно-визвольного руху, водночас залишається однією з найбільш суперечливих, а також маловідомих для широкого загалу наших співвітчизників. Писати про таких людей надзвичайно складно і водночас цікаво, адже їх непересічні, трагічні долі приховують незнані світи людської душі, розкривають велич людського духу. Саме цьому й присвячена трагедія на одну дію Володимира Петранюка «Чорна рілля, або Любов і смерть Степана Бандери».


         В 2009 році виповнилося сто років від дня народження й п'ятдесят років від дня смерті  Степана Бандери. Парадоксально, проте одна із ключових постатей національно-визвольного руху, водночас залишається однією з найбільш суперечливих, а також маловідомих для широкого загалу наших співвітчизників. Писати про таких людей надзвичайно складно і водночас цікаво, адже їх непересічні, трагічні долі приховують незнані світи людської душі, розкривають велич людського духу.  Саме цьому  й присвячена трагедія на одну дію Володимира Петранюка «Чорна рілля, або Любов і смерть Степана Бандери».

         Володимир Петранюк – український актор, режисер, письменник і драматург, керівник київського театру української традиції «Дзеркало». Літературною діяльністю займається понад тридцять років, його роботи  відрізняються письменницьким талантом – оригінальністю замислу, філософським наповненням  сюжету, емоційною щирістю й гостротою характерів.  Автор уміє в, здавалося б, звичному перебігу подій, розкрити космічний смисл покликання земного буття людини. 

         Обираючи героєм свого твору постать Степана Бандери, драматург розкриває маловідомі сторінки його біографії, а саме потаємні почуття і стосунки із трьома коханими жінками. Але розповідь не тільки, а можливо  й не стільки про це. Дія розгортається, так би мовити, у двох часових вимірах – минуле і сучасне, яке відбувається в останні часи життя героя, а саме 15 жовтня 1959 року в Мюнхені. І хоча в основу п’єси покладені реальні факти біографії Бендери, автор підкреслює художній прийом вірогідності подій, у передмові він наголошує, що «такого не було ніколи»,  проте, цілком могло статися.

         Немов, відчуваючи останні хвилини життя, головний герой твору подумки зустрічається з тими, кого кохав, почуття до яких у найтяжчі періоди життя зігрівали його душу, підбадьорювали дух, стверджували у вірі, давали сили для боротьби. Кожна зустріч стає символічною, і розкриває певні риси характеру Степана – ось він по дитячому закоханий сором’язливий підліток, романтичний і пристрасний юнак, зрілий чоловік, для якого любов до близьких невід’ємна від любові до Батьківщини. Ці вспомини органічно вписуються в реальну площину подій, які відбуваються  в маленькому барі на березі річки Їзр. Саме тут герой віч-на-віч зустрічається з людиною, яка принесла йому смерть.  У внутрішньому, прихованому протистоянні Бандери  і агента НКВС розкривається філософська думка автора. Недарма опонент  Бандери згадує вчинок Юди, який буцімто зрадив Христа заради вищої ідеї Воскресіння.

Отож, головний конфлікт переноситься в духовну сферу вибору між свободою і особистим щастям. Свого часу наш земляк, видатний філософ Микола Бердяєв зазначав, що головна складність проблеми свободи полягає в її соціальних наслідках, у тому що середня людина маси, по суті не дуже переймається свободою. Людина настільки слабка, що ладна зміняти свободу на спокійне щастя безвідповідальності. Для самого мислителя питання вибору між свободою і особистим щастям вирішувалося однозначно – неможна дорожити життям, негідним людини. Максимальна свобода є свободою духовного життя, мінімальна свобода  є свободою матеріального життя.

Отож, у людини є два земні шляхи – «тісний» і «широкий». «Тісний» шлях або горній, яким ішов Христос, ішли апостоли, герої, мученики.  Він вузький і страдницький на вході, проте світлий  і широкий на виході. «Широкий» шлях – це дольна путь, вона простора й легка на вході, проте тісна й болісна на виході.  Герой «Чорної ріллі» обирає перший шлях до Істини, як він сам каже: «через терни до волі», його опонент обирає другу путь «забіганих обивателів»: їжа – дружина – робота – коханка – шоп.

І хоча автор п’єси не виносить категоричних суджень, уникає пафосних промов,  проте стає очевидним, що для нього це питання також набуває принципового значення. 

Отже, Істина одна, шляхів до неї безліч. Кожна людина має право на вільний вибір своєї долі, свою особисту свободу, свою правду.  Все залежить від того, як хто розуміє щастя, мету  і сенс свого життя. І дай Бог, усім нам не помилитися у  своєму виборі, не зачинити перед собою браму, що веде до царини Духу, світу Істини. Саме про це нова п’єса Володимира Петранюка, твір який спонукає до роздумів, переживань і головне – надихає до особистої творчості,  а відтак, стверджує віру в людину, в майбутнє нашої країни.

Марина Братерська-Дронь, доктор філос. наук., канд. мистецтвознавства, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого.

17.05.2011 19.00

Рецензія на одноактну п’єсу Володимира Петранюка «Чорна рілля, або Любов і смерть Степана Бандери»

Polusmak

(Джерело: M.POLYVACH)
Театр «Дзеркало» до 200-річчя з народження Тараса Шевченка відкриває завіси історії його любові, останньої, пристрасної любові, під назвою – «Полусмак останнього кохання». Головним режисером, постановником та виконавцем головної ролі став керівник театру – Володимир Петранюк.

Прем’єра повісті «Вій» у виконанні театру «Дзеркало

(Джерело: Поливач Марія 7 грудня 2013 р.)
Фантастично-драматична історія трапилася на сцені будинку Вчених в Києві 6 грудня у виконанні театру української традиції «Дзеркало».

Рецензія на виставу «Заморочене весілля» за п'єсою Михайла Зощенка.

(Джерело: "Українське слово"- тижневик )
12 березня 2012 року в приміщенні театру «Колесо» відбулася прем’єра вистави «Заморочене весілля» за п’єсою Михайла Зощенка, в перекладі та постановці Володимира Петранюка – керівника і режисера театру української традиції «Дзеркало».

Двадцять років на сцені!

(Джерело: "Українське слово"- тижневик )
Двадцять років на сцені! Театр «ДЗЕРКАЛО» та її незмінний керівник Володимир Петранюк Двадцять років – це мало чи багато?... Для світової історії – мало, а для молодого, але прогресивного театру з великим досвідом роботи, як в Україні так і за її межами – думаю чимало! Театр «ДЗЕРКАЛО». Що ми мало знаємо про нього?… про його неповторність та оригінальність! Зустрівшись з режисером-патріотом театру Володимиром Івановичем Петранюком, я поцікавилась історією театру та новими виставами, які презентуватиме театр.

Культура та мистецтво: «НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ БОСИМИ НОГАМИ СТУПАЄШ ПО РІДНІЙ ЗЕМЛІ»

(Джерело: hetman.tv)
Київському театру української традиції «Дзеркало» нині вже 20 років. Шлях їхнього становлення був важким і тернистим: актори здобули визнання, намагаючись вижити у нелегкий період перебудови і виступаючи у Варшаві, Лондоні, Новосибірську, Парижі та інших містах. У 2004 році театр повернувся до Києва, де почав працювати у новому напрямі – відродження духовного спадку рідного народу, втілення етнічних та фольклорних образів у своїх виставах.