Рецензія

         В 2009 році виповнилося сто років від дня народження й п'ятдесят років від дня смерті  Степана Бандери. Парадоксально, проте одна із ключових постатей національно-визвольного руху, водночас залишається однією з найбільш суперечливих, а також маловідомих для широкого загалу наших співвітчизників. Писати про таких людей надзвичайно складно і водночас цікаво, адже їх непересічні, трагічні долі приховують незнані світи людської душі, розкривають велич людського духу.  Саме цьому  й присвячена трагедія на одну дію Володимира Петранюка «Чорна рілля, або Любов і смерть Степана Бандери».

         Володимир Петранюк – український актор, режисер, письменник і драматург, керівник київського театру української традиції «Дзеркало». Літературною діяльністю займається понад тридцять років, його роботи  відрізняються письменницьким талантом – оригінальністю замислу, філософським наповненням  сюжету, емоційною щирістю й гостротою характерів.  Автор уміє в, здавалося б, звичному перебігу подій, розкрити космічний смисл покликання земного буття людини. 

         Обираючи героєм свого твору постать Степана Бандери, драматург розкриває маловідомі сторінки його біографії, а саме потаємні почуття і стосунки із трьома коханими жінками. Але розповідь не тільки, а можливо  й не стільки про це. Дія розгортається, так би мовити, у двох часових вимірах – минуле і сучасне, яке відбувається в останні часи життя героя, а саме 15 жовтня 1959 року в Мюнхені. І хоча в основу п’єси покладені реальні факти біографії Бендери, автор підкреслює художній прийом вірогідності подій, у передмові він наголошує, що «такого не було ніколи»,  проте, цілком могло статися.

         Немов, відчуваючи останні хвилини життя, головний герой твору подумки зустрічається з тими, кого кохав, почуття до яких у найтяжчі періоди життя зігрівали його душу, підбадьорювали дух, стверджували у вірі, давали сили для боротьби. Кожна зустріч стає символічною, і розкриває певні риси характеру Степана – ось він по дитячому закоханий сором’язливий підліток, романтичний і пристрасний юнак, зрілий чоловік, для якого любов до близьких невід’ємна від любові до Батьківщини. Ці вспомини органічно вписуються в реальну площину подій, які відбуваються  в маленькому барі на березі річки Їзр. Саме тут герой віч-на-віч зустрічається з людиною, яка принесла йому смерть.  У внутрішньому, прихованому протистоянні Бандери  і агента НКВС розкривається філософська думка автора. Недарма опонент  Бандери згадує вчинок Юди, який буцімто зрадив Христа заради вищої ідеї Воскресіння.

Отож, головний конфлікт переноситься в духовну сферу вибору між свободою і особистим щастям. Свого часу наш земляк, видатний філософ Микола Бердяєв зазначав, що головна складність проблеми свободи полягає в її соціальних наслідках, у тому що середня людина маси, по суті не дуже переймається свободою. Людина настільки слабка, що ладна зміняти свободу на спокійне щастя безвідповідальності. Для самого мислителя питання вибору між свободою і особистим щастям вирішувалося однозначно – неможна дорожити життям, негідним людини. Максимальна свобода є свободою духовного життя, мінімальна свобода  є свободою матеріального життя.

Отож, у людини є два земні шляхи – «тісний» і «широкий». «Тісний» шлях або горній, яким ішов Христос, ішли апостоли, герої, мученики.  Він вузький і страдницький на вході, проте світлий  і широкий на виході. «Широкий» шлях – це дольна путь, вона простора й легка на вході, проте тісна й болісна на виході.  Герой «Чорної ріллі» обирає перший шлях до Істини, як він сам каже: «через терни до волі», його опонент обирає другу путь «забіганих обивателів»: їжа – дружина – робота – коханка – шоп.

І хоча автор п’єси не виносить категоричних суджень, уникає пафосних промов,  проте стає очевидним, що для нього це питання також набуває принципового значення. 

Отже, Істина одна, шляхів до неї безліч. Кожна людина має право на вільний вибір своєї долі, свою особисту свободу, свою правду.  Все залежить від того, як хто розуміє щастя, мету  і сенс свого життя. І дай Бог, усім нам не помилитися у  своєму виборі, не зачинити перед собою браму, що веде до царини Духу, світу Істини. Саме про це нова п’єса Володимира Петранюка, твір який спонукає до роздумів, переживань і головне – надихає до особистої творчості,  а відтак, стверджує віру в людину, в майбутнє нашої країни.

Марина Братерська-Дронь, доктор філос. наук., канд. мистецтвознавства, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого.