Управління культури, туризму та охорони культурної спадщини Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації
Театр української традиції

Культура та мистецтво: «НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ БОСИМИ НОГАМИ СТУПАЄШ ПО РІДНІЙ ЗЕМЛІ»

Київському театру української традиції «Дзеркало» нині вже 20 років. Шлях їхнього становлення був важким і тернистим: актори здобули визнання, намагаючись вижити у нелегкий період перебудови і виступаючи у Варшаві, Лондоні, Новосибірську, Парижі та інших містах. У 2004 році театр повернувся до Києва, де почав працювати у новому напрямі – відродження духовного спадку рідного народу, втілення етнічних та фольклорних образів у своїх виставах.

Київському театру української традиції «Дзеркало» нині вже 20 років. Шлях їхнього становлення був важким і тернистим: актори здобули визнання, намагаючись вижити у нелегкий період перебудови і виступаючи у Варшаві, Лондоні, Новосибірську, Парижі та інших містах. У 2004 році театр повернувся до Києва, де почав працювати у новому напрямі – відродження духовного спадку рідного народу, втілення етнічних та фольклорних образів у своїх виставах.Нашим співрозмовником сьогодні є Володимир Петранюк – засновник і головний режисер театру, який поділиться з читачами спогадами про театр, а також планами на майбутнє.
– Як розпочався ваш творчий шлях?
– Театр української традиції «Дзеркало» розпочав свій творчий шлях на початку 80-х років як театральний гурт київського андеграунду у підвалах будинку на Татарці, де ми з братом Віталієм згуртували навколо себе молодь. Робота у казенному театрі задоволення не приносила, тому ми вирішили створити своєрідну альтернативу. Наш театр був абсолютним андеграундом у прямому сенсі цього слова, адже ми знаходилися в підвалі. Там проходило все наше життя – ми любили, творили, писали вірші, намагалися ставити модернові п’єси. Тоді ми були молодими акторами, готовими завойовувати Україну і світ. Весь час поряд зі мною був мій брат Віталій – актор і бард. Нині він очолює наш театр у Кракові.
Потихеньку ми почали набирати обертів. Офіційно наш театр-студія «Дзеркало» відкрився у 1988 році, а фактично під цією назвою ми працювали вже у 1986 році у Чорнобилі. До цього часу театр називався «Червоний барабан». Ми першими в світі поставили виставу про чорнобильську катастрофу.
– За рахунок чого театр ставав популярним, адже тоді почали відкривати й інші подібні театри?
– Можна сказати, що ми працювали із забороненим матеріалом. Наприклад, ставили виставу «Мій бідний Фюрер». У виставі у Гітлері можна було впізнати Михайла Горбачова. Ми показували загибель імперії Гітлера, що могло асоціюватися із загибеллю Радянського Союзу.
У 1990-ті роки театри пустували, глядачів не було. Ми повинні були щось робити. Я мав чудового друга у Польщі – незмінного керівника і режисера кабаре «Півніца під Баранами» у Кракові Пйотра Скшинецького. Він запросив мене на гастролі, звідки ми повернулися…через 13 років! Ми працювали у єврейському ресторані «Аріель», який став Меккою для зарубіжний туристів усіх національностей. Згодом ми вже грали у всіх великих містах.
– А яким був репертуар?
– У мене працювало багато музикантів і вокалістів. Тому ми перейшли від власне драматичних на вистави концертно-кабаретові. Ми грали на всіх святах міст, на заповнених стадіонах. На польському телебаченні я зняв кілька фільмів.
– Що змусило вас повернутися до України?
– Я знав усю Польщу, там я одружився, у мене там донечка Наталка народилася. Але я не знав усієї України. У мене виникло непереборне бажання повернутися, пізнати її. Натомість у брата Віталія такого бажання не було. Одна полячка, на ім’я Малгожата, мені сказала, що найбільше щастя – це коли босими ногами ступаєш по рідній землі. Ці слова просто вразили мене. Так, у 2004 році ми повернулися в Україну, купили хату, шматок землі за 100 км від Києва. Брат на мене досі ображений за цей учинок. А в 2006 році я вступив до Конгресу українських націоналістів. Відкрити театр у Києві нам допомогла начальник управління культури у Дніпровському районі. Ми відкрили його у 2005 році під назвою Театр української традиції «Дзеркало».
– Що таке театр української традиції?
– Наш театр у Польщі називається музичний театр «Дзеркало», а тут ми вирішили дати йому підназву, яка виникла у зв’язку із нашими життєвими позиціями. Йдеться про духовні українські традиції. Духовна традиція – це пошуки власної – української – долі, сенсу свого існування на землі. Українську традицію ми втілили і у «Вії». «Вій» – це загадка української долі. За основу ми взяли п’єсу Марка Кропивницького за твором Гоголя. Моїм рішенням цієї вистави є гасло «Любов переможе пекло». Я переконаний, що для реалізації душевного наповнення не потрібно йти дорогою нечистої сили. Те саме стосується і наших керівників, які думають, що поганими засобами зроблять добре діло.
– А чому ви вирішили працювати, наприклад, над виставою «Сто тисяч»?
– Наші нинішні можновладці хочуть розвести нас на фальшиві гроші, граючи з нами в наперстки, хоча подібне явище притаманне усім століттям. Я вважаю, що вистава сьогодні надзвичайно актуальна.
– Однією з найвідоміших ваших п’єс є «Чорна рілля, або Любов і Смерть Степана Бандери». Як виникла ідея її створення?
– Минулого року, до сторіччя від дня народження Степана Бандери, ми презентували у Львові одноактну п’єсу «Чорна рілля, або Любов і Смерть Степана Бандери», яку вдалося поставити за сприяння Конгресу українських націоналістів (на сьогодні пройшло майже 20 вистав).
Степан Бандера – це досвідчений підпільник, революціонер, ідеолог національно-визвольного руху, водночас чоловік із плоті та крові, який кохав і страждав. Навколо його імені створено чимало міфів, які ми намагаємося розвіяти. Це неймовірна історія, в якій переплітаються страх і сміливість, любов і ненависть, вірність і зрада. Варто зазначити, що від вистави «Чорна рілля», яку грали по містах Західної України, ми отримали не лише задоволення, а й гроші. І частина цих грошей пішла на пошиття чудових костюмів для дитячої барокової казки під назвою «Принцеса Рися або казка про королівський годинник».
– Якими є ваші плани на майбутнє?
– Влітку я писатиму п’єсу про Богдана Хмельницького (по Шекспіру), про його отруєння, про Юрка Хмельницького – такого самого, як Гамлет. Тим же Юрком сьогодні можна вважати Віктора Ющенка, хоча він зробив і багато добрих справ. Ми також плануємо концертну програму – своєрідний український зоосад – для легкого і розумного проведення часу, наприклад, для корпоративів. Незмінним гаслом нашого театру є «Бог і Україна понад усе!». Цим шляхом ми і будемо йти далі.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК


hetman.tv

Polusmak

(Джерело: M.POLYVACH)
Театр «Дзеркало» до 200-річчя з народження Тараса Шевченка відкриває завіси історії його любові, останньої, пристрасної любові, під назвою – «Полусмак останнього кохання». Головним режисером, постановником та виконавцем головної ролі став керівник театру – Володимир Петранюк.

Прем’єра повісті «Вій» у виконанні театру «Дзеркало

(Джерело: Поливач Марія 7 грудня 2013 р.)
Фантастично-драматична історія трапилася на сцені будинку Вчених в Києві 6 грудня у виконанні театру української традиції «Дзеркало».

Рецензія на виставу «Заморочене весілля» за п'єсою Михайла Зощенка.

(Джерело: "Українське слово"- тижневик )
12 березня 2012 року в приміщенні театру «Колесо» відбулася прем’єра вистави «Заморочене весілля» за п’єсою Михайла Зощенка, в перекладі та постановці Володимира Петранюка – керівника і режисера театру української традиції «Дзеркало».

Двадцять років на сцені!

(Джерело: "Українське слово"- тижневик )
Двадцять років на сцені! Театр «ДЗЕРКАЛО» та її незмінний керівник Володимир Петранюк Двадцять років – це мало чи багато?... Для світової історії – мало, а для молодого, але прогресивного театру з великим досвідом роботи, як в Україні так і за її межами – думаю чимало! Театр «ДЗЕРКАЛО». Що ми мало знаємо про нього?… про його неповторність та оригінальність! Зустрівшись з режисером-патріотом театру Володимиром Івановичем Петранюком, я поцікавилась історією театру та новими виставами, які презентуватиме театр.

Культура та мистецтво: «НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ БОСИМИ НОГАМИ СТУПАЄШ ПО РІДНІЙ ЗЕМЛІ»

(Джерело: hetman.tv)
Київському театру української традиції «Дзеркало» нині вже 20 років. Шлях їхнього становлення був важким і тернистим: актори здобули визнання, намагаючись вижити у нелегкий період перебудови і виступаючи у Варшаві, Лондоні, Новосибірську, Парижі та інших містах. У 2004 році театр повернувся до Києва, де почав працювати у новому напрямі – відродження духовного спадку рідного народу, втілення етнічних та фольклорних образів у своїх виставах.