Управління культури, туризму та охорони культурної спадщини Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації
Театр української традиції

Двадцять років на сцені!

Двадцять років на сцені! Театр «ДЗЕРКАЛО» та її незмінний керівник Володимир Петранюк Двадцять років – це мало чи багато?... Для світової історії – мало, а для молодого, але прогресивного театру з великим досвідом роботи, як в Україні так і за її межами – думаю чимало! Театр «ДЗЕРКАЛО». Що ми мало знаємо про нього?… про його неповторність та оригінальність! Зустрівшись з режисером-патріотом театру Володимиром Івановичем Петранюком, я поцікавилась історією театру та новими виставами, які презентуватиме театр.

Двадцять років на сцені! Театр «ДЗЕРКАЛО» та її незмінний керівник Володимир Петранюк
Двадцять років – це мало чи багато?... Для світової історії – мало, а для молодого, але прогресивного театру з великим досвідом роботи, як в Україні так і за її межами – думаю чимало!
Театр «ДЗЕРКАЛО». Що ми мало знаємо про нього?… про його неповторність та оригінальність!
Зустрівшись з режисером-патріотом театру Володимиром Івановичем Петранюком, я поцікавилась історією театру та новими виставами, які презентуватиме театр.

- Доброго дня Володимир Іванович! Розкажіть трішки про себе: що Ви закінчили, як почали працювати в театрі та як стали режисером? Як зародився театр «Дзеркало»?
Я закінчив драматичну студію при Київському Академічному театрі імені І. Франка, курс народного артиста України Петра Сергієнка, сценомові вчила - Поліна Нятко – це корифеї української сцени, вони сформували мене не тільки, як актора, а й як особистісь. Правда, як і більшість молодих людей, я, зрозумів це згодом, як подорослішав. Вони дали мені фундаментальний пласт знань - це були великі актори. П. Нятко грала у театрі геніального Л. Курбаса. П. Сергієнко все життя був в опозиції, так би мовити «йшов проти вітру» до офіційного мистецтва та до існуючого режиму, через це його недолюблювала влада. Була одна цікава історія: П. Сергієнко грав в п’єсі К. Треньова «Любов Ярова», на той час вона була культова. Суть п’єси полягала в тому, що двоє людей любили один одного, але він був білогвардійцем, а вона – революціонеркою і все закінчилося трагічно - вона зрадила свого чоловіка і по-радянським міркав стала героїнею – її грала Наталія Ужвій, а Ярового – Петро Сергієнко. Та після прим’єри виставу зняли, тому що вистава вийшла не «Любов Ярова», «Яровий»! Він її просто переграв і всі симпатії глядачів були на стороні фактично ворога, - оце справді талант, який заворожував!
От саме звідти і почалася моя акторська доля.
Цінність студії полягала в тому, що студійці вчилися прямо в театрі. Ми там фактично жили, бо були в театрі від самого ранку до пізньої ночі: грали в виставах, ставили та прибирали дикорації, вчилися фехтуванню та хореографії. Нашими викладачами буди працівники театру, там не було як зараз – розкладу уроків, нам викладали коли був час, і не важливо чи то була третя година, чи четверта, ранок чи вечір, стабільною були лише вранішня хореографія і фехтування. (посміхається)
Закінчивши двохрічні курси в 1977 році, я працював у багатьох театрах  бувшої Радянської імперії, але мене настільки гнітив, як актора, репертуар радянських театрів, що я покинув все і повернувся до Києва. Разом з молодшим братом Віталієм, почав в 1981 році організовувати аматорський театр робітничої молоді. У вільний від роботи час молоді люди приходили до нас на Татарку, там у підвалі в нас був свій світ внутрішньої свободи, еміграції, бо люди, які приходили до нас в «театрик» – звільнялися від всіх пут, які були «на горі». Звісно не обійшлося і без скарг та доносів, на нас вішали «всіх собак», бо деякі мешканці не розуміли навіщо все це відбувається. Наше мистецтво не приносило грошей чи слави, воно приносило мені абсолютну мистецьку сатисфакцію.
Згодом я поступив в університет культури і мистецтв, сучасний університет М. Поплавського на режисерський факультет, курс Степана Степася. Цікаво, що мої викладачі інколи були в мене помічниками, я робив тоді масові свята на вулицях і майданах Києва – такі, як: Новий рік, державні свята, 1500 річчя Києва. І ми разом заробляли на життя.

- Цікаві метаморфози відбувалися з назвою Вашого театру: від «Червоного барабану» до «Дзеркала», проясніть картину…
Спочатку в нас був таетр агітаційно-публічного духу, по молодості це було приємно і носило більшовицький характер. Наприклад поема А. Блока «Дванадцять». Блок був таким романтиком революції і в цих 12 солдат він вклав образи апостолів христових. В мене таке виховання, що якщо щось в країні погано, значить ми щось погано робимо і читаючи Блока з його «апостолами», я думав – такою має бути революція?!... - вона мусить далі тривати – це було змолоду.
У травні 1986 року ми поїхали у Чорнобиль, працювали там 90 діб. Театр зіграв перший у світі спектакль, присвячений катастрофі на ЧАЕС під назвою «Полум’яніні автографи», створений на основі реальних подій. Будучи «Червоним апостолом», як я міг туди не поїхати?... Дивлячись у вікно автобуса на бронемашини з свинцевими щитами - подумав, що це кінець соціалізму та комунізму в нашій країні, тому ми вирішили поміняти своє відношення до світу. Дзеркало – для мене назва вічна, як Дніпро, як вода, що відзеркалює нас і сонце, як Стікс, яка відділяє країну живих від мертвих, як вічна філософська категорія. Звідси почалися пошуки, тепер, нової естетики – естетики своєї історії, свого народу.

- Розкажіть чому Ваш театр називається Театр української традиції?
Тут іде мова не про українську традицію, як гопак, а про духовні українські традиції, що Бог і Україна понад усе!!! Це є основним гаслом та основою українських традицій.
Зараз я хочу ставити «Гамлета» у чудовому перекладі українською мовою В. Андруховича - це сучасний переклад великого В. Шекспіра. Але я все ж перепишу його переклад під свій театр. Геніальний М. Лукаш переклав «Фауста» І. Гете. Гете писав його 40 років, а М. Лукаш переклав його за кілька років, при чому твір називають більш досконалим ніж в автора, бо той писав протягом життя і відчувається розбіжності у роках, а М. Лукаш все згрупував досконаліше. Ще приклад – М. Кропивницький написав по М. Гоголю «Вія», а я по Кропивницькому свою п’єсу. У кінці вистави, за М. Кропивницьким Пекло, а в мене – Рай, Хома Брут (актор – В. Шандро) і панночка (акторка – О. Мазуренко) звільнилися від пут і об'єдналися духовно поза межами життя і смерті, вони в білих вінках та білих хламидах виходять на сцену… і люди плачуть.

- Володимир Іванович розкажіть про Ваш театр, чим він цікавий глядачу? Кілька слів про Вашу професію.
Якщо казати чим цікавий цей театр чи справа якою я займаюся, то я вважаю, що мій театр альтернативний, андеграунд – це театр, який не повторює те, що йде в інших театрах. Тому ми маємо свого глядача, хоч і не тотально, як мають інші популярні театрі.
Мене особливо вражають «шарові актори», які приїзджають з за кордону, втрьох виходять на сцену, де стоять два стільці та щось грають, щоб таке побачити наш глядач платить великі гроші!… – я це оцінюю, як почуття меншовартості, про це багато говорять, але нічого з цим зробити не можуть. Починаючи від  театральних конів і закінчуючи такою великою сценою, як наше Верховна Рада – іде поступова деградація людського сумління, іде несмак.
Я не комплексую, що мій театр знаходиться в такому закапелку, як ДВРЗ, бо Київ скрізь Київ – матір міст Руських. Тому, на даний час мене абсолютно влаштовують дві сцени: маленька і велика, які знаходяться у Центрі культури та мистецтва Дніпровського району на ДВРЗ. В цьому центрі ми вже граємо сьомий снзон, починаючи з 2006 року.
За своє життя я зняв кілька фільмів – це документально-художній серіал про Почаївську Лавру і Ченстоховський монастир, що отримали дипломи міжнародного кінофестивалю у Непакаланові 1994-1995 роках. Також хотів зняти фільм про місце де ми виступали в Кракові, про «Казімеж – місто любові», але поки не вийшло.
Нині, кожного разу коли ми їдемо кудись з клумаками, як думаю – чи потрібно це мені, чи цим я займаюся?!... Ця рутина іноді затягує: проблеми переїздів, пошиття костюмів, декорацій. Але потім наступає вистава – настає свято! Коли після вистави ти виходиш мокрий і переповнений емоціями, ніби простояв всю службу Божу на Паску від 24:00 до 05:00 годин. І бачучи сльози глядачів, чуючи вигуки «Слава», «Браво»! – тоді в мене зникає це питання – «Що я тут роблю?». (посміхається)
В житті актори, різні, як то говорять, ніби «злі діти», а коли закінчується вистава, то вони всі один одного люблять, це почуття їх переповнює. Тоді вони найрідніші у світі!
Перед кожною виставою я хвилююся, але коли ти виходиш на сцену здається, що від тебе вже нічого не залежить, ця фікція перетворюється у справжнє – ось і відповідь, що я тут роблю. Чи можна таку долю порівняти з якоюсь заробітною платнею?... Цей феномен вистави!

- З самого початку Ви починали розбудовувати театр з братом. Чому Ви зараз не разом?
Ми з ним були завжди разом, як сіамські близнюки, яких розділила доля, ті рубці залишилися і болять. Він живе в Польщі, ми з ним весь час спілкуємося. От зараз він вінчається на своє срібне весілля і я їду до нього з подарунками.
Подорожуючи по різним містам і країнам наш театр грав не лише в театрах, а й на вулицях та площах в єврейському кабаре у Кракові, і у Караїмській кенасі (Будинок актора) і у Ковен Гадені в Лондоні.
У Кракові ми з братом працювали більше в стилістиці естрадного театру. Звісно Віталію було тяжко, коли я пішов і мені його тут теж не вистачає, навіть на сьогодні цей проміжок повністю не заповнений. Мене мучає те, що я залишив брата, але тут моя Батьківщина, рідні могили, рідний народ, рідна мова. 

- Скажіть, як Вам працювалося за кордоном? Чому повернулися в Україну?
В 2004 році я повернувся в Україну з еміграції. Півтора десятка років проживши в Польщі, трохи поїздив по світу: виступав у Лондоні, Парижі, Москві, Новосибірську, Тюмені. Я зрозумів, що культурне зерно, яке є в моїй душі може вирости і дати врожай тільки на національному грунті. Коли Папа Римський заговорив українською мовою, то я сказав, що російського слова у нашій родині не буде, бо якщо його преосвященсьтво, поляк за національністю, хоч по-мамі він українець, говорить українською мовою, то нам, українцям, соромно не знати рідної мови! На жаль, більшість українських заробітчан спілкуються російською мовою і це є каліцтво. Все це мене підштовхнуло повернутися на батьківщину. Я до мозку кісток українець! І коли я подумав, що моя дитина, яка народилася у Кракові приходячи з дитсатка розмовляє польською, то при всі моїй симпатії до Польщі, я вирішив, що вона не буде полькою і відправив її сюди в Київ поступати у перший клас. У мене є кілька речей, яким я вчу своїх акторів, дітей і глядача, бо вважаю що так має бути – це любов до Батьківщини, до власної культури, до рідної мови, до історії і своїх дочок Наталку і Марію я виховую у цьому дусі. Я вважаю, що так повинні виховувати всі батьки своїх дітей, тоді Україна матиме шанс стати повноцінною людською країною! Брак пошани до старших, батьків, власної культури, історії, мови викликає в мене найгірші почуття.

- Скажіть, що для Вас є націоналізм?
Я націоналіст. Націоналіст – це патріот, який вболіває за свою країну. На жаль зараз таких бракує! Щодо ураїнської мови, то мені імпонує те, що вона така барвиста та має безліч діалектів, подобається слухати, як говорять у коломиї чи гуцульщині на Закарпатті. Мені соромно за цих яничар-політиків, які псують мою мову, мою культуру, отримуючи таку високу заробітню платню.

- Володимир Іванович, у театра є спонсори чи меценати?
Ні, нас майже ніхто не підтримує. Зараз з цим туго. (посміхається) По-перше не має законів для спонсорів, які б їх заохочували, надаючи податкові пільги, а по-друге знову таки постає проблема людської моралі.
На жаль через безконтрольність різних гілок державного управління, українці є бідними. Моїм акторам, наприклад, вистачає заробінтьої платні тільки на проїзд, тому вони мусять ще десь підпрацьовувати. Іноді посильну допомогу надає Конгрес українських націоналістів.

- Скажіть Ви співпрацюєте з якимись композиторами,  драматургами чи самі пишете?
Ні пишу вистави я сам. Раніше музику писав мій брат, зараз мені його бракує та є в Україні талановитий композитор Дмитро Добрий Вечір - лідер групи «Вій», який пише для театру музику, до речі, до вистави «Вій» - Дмитро надав чудову музику.

- Які вистави Ви ставите і які користуються популярністю?
Ось ми відкрили сьомий сезон, з новими людьми, яких я зібрав. Тяжко, не всі витримують. За ці сім сезонів ми поставили близько десяти п’єс, серед них такі, як: «Вій» М. Гоголя, «Заморочене весілля» М. Зощенка, «Лохотрон по-українськи або 100 000 $» за п’єсою І. Карпенка-Карого «Сто тисяч», «Гдє ві сохнітє бєльйо?» або «У Києві на Подолі», «Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери»… Ми живомо сучасністю і стараємося ставити відповідні часу вистави.

- Розкажіть про вистави «Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери» та «У Києві на Подолі», які зараз ставляться, що Ви ними хочете сказати глядачу?
13 жовтня відбулася вистава «У Києві на Подолі» в Будинку актора на Ярославому Валу, 17. Звідкіля ця п’єса спитаєте? А от звідкіля – одного разу директор театру «Колесо» Ірина Клєщєвська попросила написати цікаву єврейську виставу з гумором. Я довго шукав, дивився, що б такого їй запропонувати і звернувся по допомогу до свого колеги, актора Валерія Чигляєва, а він мені говорить, - «я знаю кілька анекдотів, а п’єсу напиши сам – в тебе це краще вийде, нащо когось шукати?». Мене підбадьрила його віра в мене і я взяв за основу старий водевіль 19 століття і переніс на післявоєнний Поділ, де жили на одному подвір’ї українці та євреї і зобразив те, що бачив в дитинстві. Я не хотів, щоб моє авторство так випирало, то я написав, що це твір Янчука. А зараз в моєму театрі на афіші пишеться, що це моя вистава. Тепер ця вистава іде на двох сценах. Лише одна різниця – у театрі «Колесо» називається «У Києві на Подолі» або «І гдє ві сохнітє бєльйо» автор Янчук, а у моєму театрі «Дзеркало» - «Гдє ві сохнітє бєльйо?» або «У Києві на Подолі», автор Петранюк. (посміхається)
Головним здобутком нашої спільної творчості за сім сезонів, підсумком духовних і творчих пошуків нашого грона є культова вистава «Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери», яка відбудеться в Національному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса 14 жовтня та 10 листопада 2011 року, що знаходиться за адресою вул. Володимирська 23 в. Ця вистава присвячена даті загибелі Степана Бандери - 15 жовтня 1959 р. В ній сконцентрована любов до рідної землі та надія, що Україна запанує на Європейській мапі, як рівна серед рівних. Це єдина в світі вистава про нашого Героя, поки що принаймні. Та я сподіваюсь - завдяки їй пробудиться свідомість у багатьох моїх глядачів, що стане животворчим джерелом для всього українства. Я в це Вірю!

- Дуже дякую за щире інтерв»ю.

Марія Поливач.


"Українське слово"- тижневик

Polusmak

(Джерело: M.POLYVACH)
Театр «Дзеркало» до 200-річчя з народження Тараса Шевченка відкриває завіси історії його любові, останньої, пристрасної любові, під назвою – «Полусмак останнього кохання». Головним режисером, постановником та виконавцем головної ролі став керівник театру – Володимир Петранюк.

Прем’єра повісті «Вій» у виконанні театру «Дзеркало

(Джерело: Поливач Марія 7 грудня 2013 р.)
Фантастично-драматична історія трапилася на сцені будинку Вчених в Києві 6 грудня у виконанні театру української традиції «Дзеркало».

Рецензія на виставу «Заморочене весілля» за п'єсою Михайла Зощенка.

(Джерело: "Українське слово"- тижневик )
12 березня 2012 року в приміщенні театру «Колесо» відбулася прем’єра вистави «Заморочене весілля» за п’єсою Михайла Зощенка, в перекладі та постановці Володимира Петранюка – керівника і режисера театру української традиції «Дзеркало».

Двадцять років на сцені!

(Джерело: "Українське слово"- тижневик )
Двадцять років на сцені! Театр «ДЗЕРКАЛО» та її незмінний керівник Володимир Петранюк Двадцять років – це мало чи багато?... Для світової історії – мало, а для молодого, але прогресивного театру з великим досвідом роботи, як в Україні так і за її межами – думаю чимало! Театр «ДЗЕРКАЛО». Що ми мало знаємо про нього?… про його неповторність та оригінальність! Зустрівшись з режисером-патріотом театру Володимиром Івановичем Петранюком, я поцікавилась історією театру та новими виставами, які презентуватиме театр.

Культура та мистецтво: «НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ БОСИМИ НОГАМИ СТУПАЄШ ПО РІДНІЙ ЗЕМЛІ»

(Джерело: hetman.tv)
Київському театру української традиції «Дзеркало» нині вже 20 років. Шлях їхнього становлення був важким і тернистим: актори здобули визнання, намагаючись вижити у нелегкий період перебудови і виступаючи у Варшаві, Лондоні, Новосибірську, Парижі та інших містах. У 2004 році театр повернувся до Києва, де почав працювати у новому напрямі – відродження духовного спадку рідного народу, втілення етнічних та фольклорних образів у своїх виставах.