Сміх, що звільняє

Сміх, що звільняє

Театр української традиції «Дзеркало» представив нову виставу «Мій бідний Фюрер» за п’єсою художнього керівника театру Володимира Петранюка.

— Ця постановка має давню історію, — розповів Володимир Петранюк, заслужений діяч мистецтв України, лавреат премії імені Богдана Хмельницького. — Вистава вперше з’явилася в репертуарі «Дзеркала» далекого 1991 року і була спрямована проти тоталітарного режиму та його наслідків. Еротична чорна комедія належала до жанру міжвоєнного кабаре і гострою сатирою била по новим лідерам східноєвропейських країн, якщо вони тяжіли до комуністичного спадку.

Коли минуло більше тридцяти років і світова мапа змінилася, Театр української традиції «Дзеркало» знову звернуся до цієї п’єси і відновив виставу. Бо комунофашистська хвороба на жаль продовжує вражати людство.

Наївна та вульгарна на перший погляд історія про те, що егоїстична пані, яка є коханкою потворного ката, обирає придуркуватого ад’ютанта і шофера диктатора. В результаті фюрер залишається один, а пара скалічених фашистським режимом людей — чоловік і жінка опиняються вдвох символічними Адамом та Євою, що мають подолати гріхи свого суспільства та народити нових людей, з яких на землі відродиться спільнота майбутнього.

Але шлях відродження нелегкий. Ці двоє не спустилися з неба. Навпаки, вони виходять з пекла, яким є останній бункер фюрера. Вони самі є потворними створіннями, але всупереч пекельним колам аду, герої по-своєму пречудові. Вони знаходять одне одного і це дає надію сподіватися, що ми теж одужаємо, здолаємо «фюрера» і відродимо Україну для наших дітей.

На початку 90-х років вистава «Мій бідний Фюрер» стала подією в театральному житті столиці України. Театр «Дзеркало» з цією виставою об’їздив міста і містечка від Сибіру до європейських столиць. В останній рік існування СРСР акторів навіть почали переслідувати КДБ за портрети комуністичних ватажків, яких глядач вгадував за портретами нацистського пантеону, що був частиною оповіді на сцені.

Але тоді, у 1991 році московський монстр не вмер, а тільки впав у летаргічний сон, з якого нині пробудився і нищить нашу землю та наш нарід. Тому Театр української традиції «Дзеркало» вийняв зі своєї «зброярні» стару та вірну зброю сатири, аби долати депресію та безнадію, розправляти спини і бити ворога в душах, головах і серцях…

Театр «Дзеркало» з 2014 року їздив на фронт з виставами для наших воїнів. А коли почалося повномасштабне вторгнення, частина наших акторів побігла до військкоматів. Мене через вік до війська не взяли і ми з дружиною пішли до тероборони. Робили коктейлі Молотова, лежали під мостами в очікування танків…

Після минулорічних Великодніх свят наш театр знову запрацював онлайн. «Мій бідний Фюрер» вже тоді з’явився в наших планах.

У нашому репертуарі є вистава «Блокпост Україна» за творами Бориса Гуменюка, який зараз на фронті. Тепер настала черга комедії. Я засучив рукава і переписав наново п’єсу — «Мій бідний Фюрер»

Здійснив постановку разом зі своєю помічницею Маріамною Капітулою. Це вже інша вистава, з іншим мотивом. На перший погляд вона може здатися вульгарної та брутальною. Намагався провести думку, що ні в Україні, ні в будь-якій іншій державі світу не повинно бути фюрерів, як то фіделів кастро, уго чавесів, лукашенків, ким чен ирів, путіних.

Мені здається, що ми досягли своєї мети. Вистава вимагає від глядача дивитися на світ з надією та радістю через сміх, бо сміх звільняє від лабетів відчаю, депресії, яких зараз так багато накопичилося. Але найвища справедливість є! Ми перемагаємо кремлівського фюрера. І зараз на сцені ми б’ємо по кремлю «хаймерсами» сміху та «стугнами» сатири.

Актриса Ольга Онопринюк — наша Мавка з «Лісової пісні». А тут вона грає брутальну Єву Браун. Але в ній є і біблійна Єва, яка обирає життя, а не загибель. Оля дуже талановита і харизматична. У цій роботі актриса співає і танцює, гіпнотизує глядача відвертим епатажем, та зворушує несподіваним ліризмом.

Молодий актор Арлен Юсупов хлопець з Криму, за національністю кримський татарин, його дім на окупованій території. Він грає Кемпке, ад'ютанта, такого собі Швейка. І цей Швейк разом з Євою Браун відмовляються від диктатора і йдуть у майбутнє. Арлен закінчив Харківський університет мистецтв. Він цікавий актор. Але роль німця, ад’ютанта Гітлера не була для нього легким втіленням. Тим дорожчим є чудовий результат. Я під час вистави сам сміюся, коли з’являється на сцені цей «кримський швейк» і відразу думаю: «Крим наш!»

А Михась Романов — це мій давній колега, який працював зі мною в театрі «Дзеркало» більше тридцяти років тому. Він вже тоді грав роль Фюрера. Ця роль складна, забирає багато енергії. Тоді під час однієї з вистав він втратив свідомість, хоча ще був молодою людиною. У ті роки Михась йшов по зовнішній лінії, а тепер — по внутрішній. Адольф Гітлер, якого створив актор, нагадує багатьох диктаторів одночасно. Іноді це лякає. В той самий час крізь маску монстра проглядає комічна мармиза Чарлі Чапліна, який ніби каже нам: «Смійтеся, люди! Смійтеся, щоби не плакати!»

Головна режисерка Маріамна Капітула врівноважувала мій досвід своєю молодою безпосередністю, моє «ретро» — своїм новим баченням. Разом ми створили фантастичний світ містичної утопії, приправлений гострим перцем буфонади.

Сценографія — Валентини Кузьмічової, з якою співпрацюємо вже шістнадцять років. Валя придумала для цієї історії декорації, що зображують руїни духу, льох найнижчого людського падіння-таке собі згарище «межигір'я». У нас було обмаль коштів, аби в повній мірі втілити всі її пропозиції, але навіть у такій обрізаній версії вийшло цікаво як по костюмах, так і в декораціях.

Музику написав лідер гурту «Вій» Дмитро Добрий Вечір. Він насправді є легендою українського року. Дмитро співпрацює з нами не вперше. Його неповторна авангардна музика лунала у виставі «Вій». Тепер композитор створив пісні (на мої тексти) в стилі театру кабаре. І це вийшло блискуче!

Життя вистави тільки починається. Вірю, що вона упевнено рухатиметься вперед. Будемо з нею їхати до наших бійців на передову, у шпиталі.

— Спочатку Володимир Петранюк дав мені прочитати свою п’єсу, — продовжила головна режисерка театру Маріамна Капітула. — Зізнаюся, спершу я була трішечки шокована від самого тексту. Вважаю його авантюрним, провокативним. Також була вражена сюжетною лінією, зокрема фіналом, де фюрер та його водій Кемке міняються місцями. За автором Єва Браун та водій виживають, хоча в реальній історії вона теж загинула разом з фюрером. Мені дуже сподобався цей хід. Таку зміну цікаво спостерігати.

Володимир Петранюк — автор ідеї постановки, а я репетирувала з акторами, відпрацьовувала певні історії, придумані Володимиром Івановичем.

Багато часу пішло на те, щоб зробити пластичні етюди — сцени так званих вигаданих гостей, які з’являються у бункері. Ідея В. Петранюка, що ці гості будуть черевиками.

Також було чимало роботи над вокальними номерами. У виставі використовуємо зонги, аби актор на якусь мить відходив від свого образу і міг посміятися над ним. Оскільки вокал виконується наживо на репетиціях довелося всім активно потрудитися.

Задоволена тим результатом, якого вдалося досягти після перших показів вистави. Думаю, що далі вона буде накопичувати в себе нові елементи, набувати легкості у виконанні, засяє яскравими барвами. Але для цього потрібен час.

— Вже працюємо над новими проектами, — завершив розмову Володимир Петранюк. — У наступному сезоні плануємо випустити виставу присвячену Квітці Цісик під титулом «Я — Квітка». П’єсу в жанрі сторітелінг я написав у співпраці з режисером Юлією Лагур-Дамберг, що виконує додатково і обов’язки завліта в театрі. Це моновистава, де роль легендарної Квітки заграє актриса Анна Коваленко, відома глядачу, як Мотря з вистави «Мазепа. Love story», а ставить дійство Дмитро Сторчоус — наш досвідчений майстер в акторстві та режисурі, незмінний Герасим Калитка зі «Ста тисяч».

Театр Української традиції «Дзеркало» впевнено йде шляхом української ідеї «Бог і Україна понад усе». В цьому гаслі закладене надзавдання всієї творчості нашого театру. Слава Україні! Героям Слава!

Фото з соціальних мереж

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».